Микола Костянтинович Реріх народився в 1874 році в Петербурзі в сім'ї нотаріуса К.Ф. Реріха.
Вже в ранньому віці він виявив інтерес і талант до найрізноманітніших занять. У дитинстві, починаючи з дворічного віку, Микола Костянтинович проводив кожне літо в батьківському маєтку Ізвара Петербурзької губернії. Навколо маєтку були древні кургани та старі могильні насипи, які мимоволі пробуджували думки про давні часи... Ще хлопчиком Реріх любив досліджувати ці кургани – все це підтримувало й зміцнювало його зростаючий інтерес до історії та археології, що залишився з ним на все життя.
Відчуття прекрасного, спостережливість, любов до природи пробудили потяг М.К. Реріха до живопису. Він почав малювати дуже рано й у шістнадцять років, після закінчення гімназії К. Мая, почав усерйоз думати про вступ до Академії мистецтв, щоб стати професійним художником. Його батько, однак, наполіг на тому, щоб син пішов по його стежках і почав вивчати юриспруденцію. В 1893 році М.К. Реріх поступає на юридичний факультет Імператорського Університету. Але, в двадцять років його художнє покликання вже настільки зміцніло, що Микола Костянтинович паралельно з навчанням в Університеті поступає в Академію мистецтв.
М.К. Реріх стає учнем А.І. Куїнджі й присвячує своє творче натхнення російському народу, його історії, його древній культурі.
М.К. Реріх серйозно захоплюється слов'янською археологією, самостійно проводить розкопки. Історична верства, що захоплювала його, брала свій початок ще з часів докиївської Русі, аж до кам'яного віку. Черепки, вийняті з курганів, печерні малюнки, архітектурні фрагменти, обряди й казки, народні повір'я й заклинання були для нього невичерпним джерелом для досліджень, замальовок.
М.К. Реріх задумує створити цикл картин про Древню Русь.
Краща з картин цього циклу – його знаменитий “Гонець. Повстав рід на рід” (1897 р.). Ця картина – дипломна робота М.К. Реріха, була придбана Третьяковим для його галереї.
В 1897 році Реріх закінчує обидва навчальні заклади.
В 1898 році він запрошений на посаду помічника секретаря Імператорського Товариства Заохочення Мистецтв, паралельно в 1898-1900 роках читає курс лекцій в Імператорському Санкт-Петербурзькому Археологічному інституті.
В 1900 році Реріх їде в Париж, де проходить навчання у відомого художника Ф. Кормона.
З 1901 року працює секретарем Імператорського Товариства Заохочення Мистецтв.
Влітку, приїхавши на розкопки в маєток князя П.А. Путятіна в Бологоє, він знайомиться з Оленою Іванівною Шапошніковою, яка мала походження з древнього дворянського роду Голеніщевих-Кутузових – людиною близькою йому за духом, яка глибоко цікавилася історією, літературою й філософією. Спільність прагнень і симпатія дуже швидко переросли в глибокі взаємні почуття.
В 1901 році М.К. Реріх одружується з О.І. Шапошніковою.
В 1902-1904 рр. М.К. Реріх і його дружина О.І. Реріх подорожують північчю та заходом Росії, стародавніми містами і вивчають пам'ятники Росії й Прибалтики. Ярославль, Кострома, Ростов Великий, Смоленськ, Псков, Ізборськ, Новгород, Рига, Вільнюс, Казань, Нижній Новгород, Володимир, Суздаль.
О.І. Реріх фотографує пам'ятки старовини, Микола Костянтинович скрізь пише етюди, записує перекази й розповіді, прислухається до характеру мов різних народів, порівнює їх.
Перед Миколою Костянтиновичем розкинулись неоглядні простори Росії. Він опрацьовує шлях “з варяг у греки”, він “обіймає думкою” весь простір від західних районів Росії до Індії, яка більше ніж будь-яка країна Сходу, вабить його як дослідника, вченого, поета й художника. Він бачив розмах волзьких берегів, привітні пагорби Валдаю з незліченними озерами, з багатством трав і квітів, псковські землі з їхніми широкими далечинами. Вся ця краса Росії, давньоруської архітектури, фресок, ікон відбилася потужною силою в роботах Реріха. Ним було ст
ворено близько 90 етюдів, і серед них такі перлини, як “Спас Нередиця”, “Псковський цвинтар”, “Ростов Великий. Кремль”, “Бій”, “Пісня про вікінга”, “Варязьке море” та ін.
М.К. Реріх під час подорожі дійшов цікавих висновків: він наполягає на подібності санскриту з російською, литовською й латиською мовами. Він наполягає на спорідненні коріння народів Росії та Сходу.
Сильну та радісну красу побачив в Русі Реріх. Таку красу не можна залишати, її треба вливатив життя. Красу потрібно відродити – це стало гаслом його діяльності.
У 1903 році Реріх приїжджає в Талашкіно – це село на Смоленщині, було маєтком княгині Тєнішевої. Тєнішева створила в Талашкіно справжній центр відродження російського народного декоративно-прикладного, художнього мистецтва. Вона відкрила школу навчання з живопису, художні майстерні, створила музей російської старовини, що нараховував пізніше близько 5500 експонатів, влаштувала театр. Тут працювали діячі різних галузей мистецтва: художники, музиканти, історики, мистецтвознавці, етнографи. Реріх займається прикладним народним мистецтвом, влаштовує виставки талашкінських майстрів у Петербурзі, надсилає в Талашкіно нові ескізи для декоративних робіт. Створює театральні декорації й ескізи костюмів («Весна священна», «Князь Ігор», «Снігурка», «Тристан та Ізольда»).
В 1904 році розробляється проект будівлі Храму святого Духа. Микола Костянтинович прикрашає церкву розписами й мозаїкою. Він пише знамениту фреску «Цариця Небесна».
З 1906-1909 рр. бере участь у декорації храмів (мозаїчні ескізи) на Порохових заводах під Шліссельбургом, у Почаївській Лаврі, у жіночому монастирі в Пермі.
Паралельно з роботою в Талашкіно М.К. Реріх у період з 1906 до 1914 року веде широку діяльність як директор школи Товариства Заохочення Мистецтв, організатор виставок (Санкт-Петербург, Москва, Прага, Відень, Берлін, Мілан, Венеція, Париж, Лондон...), голова численної кількості комісій, збирач колекції стародавнього російського живопису, редактор журналів, педагог.
Навесні 1913 року М.К. Реріх прибув до Парижу з виставкою своїх картин. Там відбулася зустріч із відомим російським сходознавцем й археологом В.В. Голубєвим, який привіз із Індії виставку експонатів стародавностей та знімки стародавніх храмів Аджанти. Як вченого, Реріха цікавили проблеми культурно-історичної еволюції людства. Особливу уваги він приділяв питанням взаємодії різних культур і маловивченим проблемам їхньої єдності. Саме тоді вперше Реріху прийшла ідея про спільні джерела слов'янської й індійської культур, що стала однією з причин, і лягла в основу майбутньої Центрально-Азіатської експедиції.
З 1916 року починається закордонний період життя М.К. Реріха і його сім'ї. Важке запалення легенів Миколи Костянтиновича стало причиною переїзду родини Реріхів до Фінляндії, до міста Сердоболь.
В 1918 році Фінляндія відокремилася від Росії та через деякий час закрила кордони, що позбавило можливості повернутися на Батьківщину.
В 1919 році родина Реріхів переїжджає до Європи.
У Лондоні, Парижі, Нью-Йорку та інших містах М.К. Реріх проводить виставки своїх картин, не полишаючи ідеї проведення експедиції. Своїм «стартовим майданчиком» для поїздки в Індію Реріх вибрав Англію, тому що Індія була англійською колонією, і це був найкоротший шлях. В 1920 році поїздка в Індію не відбулася. Було вирішено влаштувати виставки у великих містах Америки.
В 1920 році родина Реріхів переїжджає з Англії в США й поселяється в Нью-Йорку.
Картини М.К. Реріха експонуються в 29 містах, вони супроводжуються лекціями про культуру й мистецтво Росії.
У цей період М.К. Реріх організовує в США ряд культурних організацій міжнародного масштабу, які вели дуже широку й активну роботу:
В 1921 році – перша установа, заснована Реріхом у США – Інститут об'єднаних мистецтв у Нью-Йорку, де М.К. Реріх реалізував досвід керівництва Художньої школи Товариства Заохочення Мистецтв;
Об'єднання художників «Палаюче серце» в Чикаго;
У вересні 1922 року заснований Міжнародний центр мистецтв «Вінець світу». Центр був пов'язаний своєю діяльністю з багатьма країнами різних частин світу, влаштовував численні виставки в музеях, галереях й університетах США, проводив сотні лекцій. Підтримувалися культурні й дружні зв'язки з Росією;
В 1923 році в Нью-Йорку був відкритий Музей М.К. Реріха.
«День його починався дуже рано - він вставав о 5-й годині ранку й приступав до роботи над картинами. Якщо ж були інші завдання, він включався в життя поточного дня. Треба відмітити, що Микола Костянтинович не квапився, не метушився, завжди працював розміреним темпом. Наприклад, коли він писав, то писав повільно, але думка його була так гармонійно поєднана зі швидкістю писання, що він викладав закінчену думку без будь-якого виправлення...
У нього, так само як в Олени Іванівни, не було світського життя, це життя їх зовсім не цікавило, тому вони не витрачали часу марно. З самого ранку й до пізнього вечора їхній день був зайнятий корисною роботою. Вдень були зустрічі, які входили в орбіту громадського життя батька; він робив також свої записи, у перерві слухав музику – це його освіжало – і потім до пізнього вечора продовжував свою роботу. І як завжди його день був зайнятий активноютворчою діяльністю...»,– зі спогадів С.М. Реріха про батька.
З появою Музею М.К. Реріха, роботою виставок його картин з'являється матеріальна можливість для організації експедиції. В листопаді 1923 року стає можливим здійснення заповітної мети – експедиції до Індії. Фінансована Реріхівськими культурними організаціями, вона стартувала з США під американським прапором. Відправним пунктом стала Франція.
З Бомбея, куди спочатку прибула сім'я Реріхів, була зроблена подорож країною: з півдня на північ – до Гімалаїв. Із Дарджилинга вони переїхали в гірське князівство Сиккім. Там, подорожуючи караванними стежками, серед природи дивовижної краси, вони досліджували буддійські монастирі, знайомились із місцевими релігійними вченнями.
Саме в Сиккімі був визначений остаточний маршрут Центрально-Азіатської експедиції, що повинна була пройти маршрутом Індія – Гімалаї – Тибет – Китайський Туркестан – Алтай –Монголія – Китай – Тибет – Трансгімалаї – Індія.
Щоб організувати цю грандіозну експедицію у вересні 1924 року М.К. Реріху довелося повернутися до Європи та Америки. З молодшим сином Святославом Реріхом Микола Костянтинович їде до Парижу, потім до Нью-Йорка, де С.М. Реріх залишається керувати діяльністю заснованих батьком культурних організацій як директор Міжнародного центру мистецтв і віце-президент Музею М.К. Реріха.
М.К. Реріх повертається через Європу до Індії, де з 1925 по 1928 роки здійснює Центрально-Азіатську експедицію. Крім художніх завдань експедиція ставила наукові цілі – ознайомитися зі становищем пам'яток старовини Центральної Азії, станом релігій, звичаїв, простежити шлях великого переселення народів, а також вивчити й дослідити незнайомі науці райони Центральної Азії.
«Подорожі були фізично дуже важкими, хоча й дуже цікавими. Коли, Микола Костянтинович прибував на стоянку, то поки розбивали табір, він негайно сідав записувати свої враження. В такий спосіб день у нього ніколи не був втрачений, і завдяки цій чудовій дисципліні він зміг залишити таку багату спадщину»,– зі спогадів С.М. Реріха про батька.
Ця унікальна за своїм змістом й труднощами експедиція, яка є однією з найбільших експедицій ХХ століття, тривала п'ять років. Не дивлячись на найважчі умови, експедиція зібрала винятково цінні колекції з мистецтва, археології, геології, ботаніки, древні рукописи. Результати досліджень і відкриттів, які були зроблені в ході експедиції, вплинули на всю подальшу творчість Реріха.
Після завершення Транс-Гімалайської експедиції в 1928 році сім'я Реріхів оселилася в Індії, в долині Кулу. В цьому ж році для вивчення матеріалів Транс-Гімалайської експедиції в долині Кулу був заснований Інститут гімалайських досліджень «Урусваті» («Світло ранкової зорі»).
Роботи було дуже багато. Потрібні були допомога й підтримка. Влітку 1929 року М.К. Реріх разом із синами виїхав до Америки. Він розраховував на Музей Реріха в Нью-Йорку і товариства, які діяли в США під його егідою.
За підтримки й співробітництва вчених Індії, Америки та Європи в Інституті «Урусваті» проводилася різноманітна й плідна робота – дослідження стародавнього мистецтва народів Азії, вивчення тибетської медицини, застосування лікарських рослин, проводилися археологічні розкопки, збиралися ботанічні й зоологічні колекції та ін. За планом роботи інституту в 1934-1935 роках були організовані ще дві експедиції в Маньчжурію та Китай.
У цьому ж 1929 році в Америці М.К. Реріхом був розроблений проект пакту про охорону художніх і наукових установ й історичних пам'яток, відомий згодом як Пакт Реріха.
“Освітні, художні та наукові заклади, – писалося в ньому, – наукові місії, персонал, власність та колекції таких закладів і місій вважатимуться нейтральними і тому знаходитимуться під заступництвом та шануватимуться воюючими. … Установи, колекції та місії, зареєстровані Пактом Реріха, виставляють розпізнавальний прапор, який надає їм право на особливе заступництво (захист, сприяння та повагу з боку воюючих держав і народів усіх договірних країн”.
Реріх підняв Знамено, на білому полотні якого було зображено амарантове коло, яке об'єднало у своєму центрі три круга. Три круга утворюють спрямований догори трикутник – символ еволюції на тлi вічності; єдність минулого, теперішнього і майбутнього; три неподільні складові Культури: науку, мистецтво і релігію.
Цей символ не був вигаданий художником, а був відомий ще з глибокої давнини. Його можна знайти на стародавніх каменях Монголії, та тамгах Тамерлана, на іконах Богородиці, Сергія Радонезького, Миколи Чудотворця i Архангела Михаїла, у вітражах готичних соборів, на фронтонах буддійських монастирів, на стародавніх печатках і монетах, менгірах Алтаю і Гімалаїв.
Пакт підтримали всі ті, для кого мир і цінності людської культури були дорогі: Рабіндранат Тагор і Сальвапалі Радхакрішнан, Ромен Роллан і Бернард Шоу, Альберт Ейнштейн, Герберт Уеллс та ін.
Був створений постійний комітет Пакту в Нью-Йорку. Згодом виникли комітети в Парижі і Брюгге. Про Пакт заговорили в Лізі Націй. Прихильники Пакту декілька разів збирали міжнародні конференції.
В 1935 році у Вашингтоні в Білому Домі під головуванням президента Рузвельта представниками 21 країни був підписаний Пакт Реріха.
Згодом, Пакт буде покладено в основу конвенції «Про захист культурних цінностей у випадку озброєного конфлікту», яку буде прийнято в квітні 1954 на міжнародній Гаазькій конференції, що проходитиме під егідою ООН. Конвенцію підпишуть представники 56 країн, у тому числі й Радянський Союз.
В 1936 році, живучи й працюючи в Індії, М.К. Реріх уже передбачав прийдешні трагічні події, які в 1939 році обрушилися на світ другою світовою війною. Всі тривоги й попередження людству виразилися у творчості Реріха (у картинах «Армагедон», «Затемнення», «Сум», «Вежа жаху»...).
Катастрофа насувалася на весь світ, але найбільш жорстока доля в ній була призначена Батьківщині М.К. Реріха – Росії. І її тема, витісняючи Гімалаї, починає набирати силу в його полотнах. Знову виникають «Стародавній Новгород» і «Стародавній Псков», «Сергієва пустинь», «Ярослав Мудрий», «Святогор»... М.К. Реріх пише статті й робить виступи, в яких виражає непохитну віру в перемогу над фашизмом, віру в мужність російського народу.
Відчуваючи тривогу й тугу за Батьківщиною, він намагався дізнатися будь-які відомості про неї, жадібно вчитуючись у російські книги, які вдавалося діставати, Реріх намагався розгадати хід подій, що відбуваються на Батьківщині.
Він говорить усьому світу, оглядаючись на історію Росії, що російський народ уміє не тільки «перетерпіти», але й знає, як перемагати. І з новою силою прокидається в ньому росіянин, російський художник, що об'їздив півсвіту, що бачив безліч чудес, але не розгубив у своїх мандрах ні віри у свій народ, ні любові до Вітчизни та її культури.
З його ініціативи в Америці створюється Американо-російська культурна асоціація, що встановила тісний контакт із Радянським посольством у США, і багато зробила для культурного зближення двох держав. М.К. Реріх влаштовує виставки з продажем картин, організує збір коштів на користь Червоного Хреста.
Фашизм розгромлений. Індія, в 1947 році ставши незалежною державою, встановлює дипломатичні стосунки з СРСР. Стала здійсненною мрія М.К. Реріха про повернення на Батьківщину.
На кінець сорокових років його життя підходило до останнього витка. Наступав восьмий десяток. З портретів тих днів на нас дивиться обличчя вже старої, втомленої людини. Під очима – різкі зморшки, сива борода прикриває груди. Але погляд всезнаючий, мудрий і проникливий.
Повільно й важко прогулювався він Наггаром, коли був вільний від роботи. Зустрічні люди зупинялися, кланялися, шанобливо притискаючи руки до грудей. Його тут багато хто знав. Знали всю його сім'ю. Їх поважали й любили. Одні називали його Ріши – мудрець, а інші кликали Махаріши – великий мудрець і приходили дивитися на його картини.
«Микола Костянтинович завжди думав,– напише про нього Святослав Миколайович, – що зрештою головне завдання життя – це самовдосконалення. Мистецтво або які-небудь інші творчі досягнення можуть бути дуже великими, але в центрі уваги усього залишається життя самої людини, її особистість. Він вважав, що його творче життя, його мистецтво – це тільки помічники самовдосконалення. Він завжди працював над самим собою насамперед. Він хотів здійнятися над тим, ким він був, і закінчити своє життя більш досконалою людиною. І це йому вдалося. Він став зовсім особливою людиною, людиною мудрих, чудових особистих якостей».
Обставини й досягнення його життя були дивовижними. На останньому витку Реріх підводив їм підсумок і говорив про це картинами. Він повторив ті сюжети, які відіграли в його житті головну, а можливо й вирішальну роль – «Заклик», «Вісник», «Скарб похований», «Переможці скарбів», «Дівчина снігів», «Звістка Шамбали»...
Він повторював головні свої картини й збирався на Батьківщину. Скарб його творчості й духу, добутий великою працею, призначався їй. Реріх зробив усе, що задумав. Все життя він прагнув на Батьківщину. Все життя він думав про неї й тужив за нею. Тепер, коли все було завершено, він міг повернутися. Він дав запит на візу й став збиратися в далеку дорогу. Але віза затримувалася. Відповіді не було.
Індія входила в завершальний етап своєї боротьби за незалежність. Англійці після двохсотлітнього панування залишали країну. Але перед тим як надати Індії свободу, вони розділили її на дві держави за релігійною ознакою: на індуську й мусульманську, розв'язавши тим самим криваву міжусобну війну.
Трагедія Індії вразила Реріха в саме серце. Він зліг. Різанина тривала довго. То вщухала, то знову набирала силу. Нарешті процедура розподілу була завершена. 15 серпня 1947 року Джавахарлал Неру, перший прем'єр-міністр, підняв у Делі прапор незалежної Індії.
Реріх так і не зміг перенести всього того, що трапилося. 13 грудня 1947 року його не стало. На мольберті залишилася незакінченою картина. Вона називалася «Наказ Учителя».
На схилі гори, де було розкладене кремаційне багаття, поставили камінь сірого граніту. «Тіло Махаріши Миколи Реріха, великого друга Індії було віддане вогню на цьому місці...», – говорив напис на камені. Камінь був повернений на північ. Туди, де за Гімалаями починалася Батьківщина. Він помирав з думкою про неї. І Заповіт, що він залишив, був присвячений їй:
«Власності в мене немає. Картини й авторські права належать Олені Іванівні, Юрію й Святославу. Але от що заповім всім, всім. Любіть Батьківщину. Любіть всі народи на всіх просторах нашої Батьківщини. Нехай ця любов навчить полюбити й усе людство. Щоб любити Батьківщину, треба пізнати її. Нехай пізнання чужих країн лише приведе до Батьківщини, до всіх її невимовних скарбів. ... Надано дари всім галузям мистецтва й знання. Надано думку про загальне благо. Надано пізнання праці й безстрашна спрямованість до відновлення життя. Народи співають і здатні прикрасити життя. Де народжується краса, там прийде й розквіт всіх трудових досягнень. У мирній праці пізнається й мир усього світу. У світі йде будівництво й світле майбутнє... Полюбіть Батьківщину всіма силами – і вона вас любитиме. Ми любов'ю до Батьківщини багаті. Ширше дорогу! ...»
В 1999 році частина праху М.К. Реріха й О.І. Реріх була перевезена з Індії в Москву. У жовтні цього ж року з нагоди 10-річчя Міжнародного Центру Реріхів відбулося урочисте відкриття Меморіалу, присвяченого О.І. Реріх і М.К. Реріху, в основіякого були поховані капсули з їхнім прахом.