(16.08.1902 – 21.05.1960)

Юрій Миколайович Реріх народився 16 серпня 1902 року в селі Окуловка, що в Новгородській губернії. Через два роки в Юрія з'явився брат – Святослав.

Брати рано почали малювати. В дитинстві малюнки Юрія привертали увагу старших і йому навіть пророкували майбутнє художника... Микола Костянтинович і Олена Іванівна багато уваги й часу приділяли вихованню й освіті дітей.

Ось рядки з листа Олени Іванівни: «У дитинстві я дуже спостерігала за їхніми нахилами, смаками й читанням. Ніколи не давала їм читати непристойні розповіді для дитячого віку. Їхні улюблені книги були популярно викладені кращими професорами з усіх галузей знань... Старший проявляє любов до історії й до олов'яних солдатиків. Він мав їх тисячі. Стратегія – його коник, кров прадідів позначається на ньому».

З 1912 до 1916 року Юрій Миколайович навчався в Петербурзі, у приватній гімназії К. Мая. Роботи, написані Юрієм Миколайовичем у такому ранньому віці, свідчать про те, що вже тоді він відрізнявся глибоким підходом до описуваних історичних подій і всебічним висвітленням теми.

В 1918 році шістнадцятирічний Юрій їде з батьками за кордон.

У 1920 році, отримавши диплом про закінчення 2-го курсу індо-іранського відділення Школи східних мов Лондонського університету, Юрій Миколайович Реріх разом із батьками переїжджає до США й поступає до Гарвардського університету на відділення індійської філології. Закінчує його в 1922 році зі ступенем бакалавра.

Переписка цих років із батьками й братом дуже велика й показує, що його наукові інтереси в галузі вивчення мов, культури, історії народів Азії, які залишалися практично незмінними протягом життя, сформувалися дуже рано. У 18 років Юрій Миколайович починає готуватися до експедиції в Центральну Азію, посилено вивчати східні мови.

Вже в роки навчання Юрій Миколайович Реріх стає помітною фігурою в науковому світі. Олена Іванівна Реріх була завжди в курсі всіх навчальних та інших справ свого сина, який ділився з нею турботами й тривогами. Спокійний і врівноважений тон її листів допомагав Юрію правильно ставитися до труднощів, що зустрічалися на його шляху.

Після закінчення Гарвардського університету Юрій Миколайович Реріх рік працює на Середньо-Азіатському й Монголо-Тибетському відділеннях Паризького університету, поєднуючи це із заняттями на військовому й юридично-економічному відділеннях. У 1923 році він одержує вчений ступінь магістра індійської словесності.

З 1924 року молодий вчений починає дослідницьку роботу на Сході (Сиккім, Кашмір та інші райони Індії), продовжуючи свої заняття з санскриту і тибетської мови.

В 1925-1928 роках він бере участь у Центрально-Азіатській експедиції Миколи Костянтиновича Реріха (Ладак, Синьцзян, Монголія, Китай і Тибет). Незважаючи на молоді роки, Юрій Реріх, тоді ще тільки сходознавець- початківець, відповідав за безпеку експедиції. Треба сказати, що Юрій Миколайович був за своїм покликанням військовим. І цікавився військовою справою професійно. А його прекрасне знання тибетської, монгольської та хінді дозволило йому без зусиль спілкуватися з місцевим населенням.

У результаті експедиції з'явилися праці Юрія Миколайовича Реріха: «Тибетські картини» (1925 р.), «Володіння архатів» (1929 р.), «Сучасна тибетська фонетика» (1928 р.), «Тваринний стиль у древніх кочівників» (1930 р.), «Каталог тибетської колекції» (1930 р.), «Подорож у потаємну Азію» (1931 р.), «Стежками Центральної Азії» (1933 р.).

З 1928 року, майже 10 років, Юрій Миколайович був директором Інституту Гімалайських досліджень, створеного Реріхами в 1928 році в долині Кулу. Він створив нову концепцію діяльності цієї комплексної наукової установи, в якій поєднались древні досягнення з сучасною наукою.

Інститут Гімалайських досліджень об'єднав і гуманітарні предмети, і природничі: там були етнографія і лабораторія по боротьбі з раком, там були відділення ботаніки, орнітології та археології. Концепція роботи Інституту Гімалайських досліджень незмінно втілювалася в життя, доки існував Інститут (на жаль, він закрився напередодні Другої світової війни).

Будучи на посту директора інституту, Ю.М. Реріх здійснює велику переписку з установами й приватними особами Індії, Америки, Франції, Латвії стосовно видавничої діяльності «Урусваті».

Будучи в період з 1929 по 1930 рік у Нью-Йорку, Юрій Миколайович займався не тільки проблемами «Урусваті», але здійснював велику роботу з організації кабінету тибетології в Реріховскому Нью-Йоркському музеї, читав лекції в університетах Америки, закінчив роботу над книгою «Стежками Центральної Азії».

З 1949 року Юрій Миколайович Реріх працює в Індо-Тибетському дослідницькому інституті, завідує курсами китайської та тибетської мов.

Росте авторитет Юрія Миколайовича як ученого, який володіє енциклопедичністю знань, тибетолога широкого діапазону, що займається не тільки лінгвістикою й філологією, але й філософією, археологією, мистецтвознавством.

У цей же час у Індії й за рубежем публікується багато робіт Юрія Миколайовича.

Незважаючи на свою величезну наукову діяльність, Юрій Миколайович завжди знаходив час допомагати рідним не тільки порадами, але й практичними справами.

В 1956 році радянська урядова делегація в особі М.С. Хрущова й М.О. Булганіна зробила дружній візит у Індію, де й відбулася зустріч Ю.М. Реріха і М.С. Хрущова, на якій вирішилось питання про повернення Юрія Миколайовича на Батьківщину.

Він повернувся в другій половині серпня 1957 року й прийняв радянське громадянство.

Те, що він зробив, переоцінити неможливо. Його великий подвиг був гідний родини Реріхів. Саме він, і ніхто інший, повернув рідній країні її найцінніше національне надбання – самих Реріхів. Довгий час про них створювалися різні міфи, які, на жаль, визначали і ставлення до Реріхів радянських правлячих кіл.

Та праця, яку зробив Юрій Миколайович за короткий термін перебування в СРСР, кардинально змінила ситуацію та суспільну думку на користь Реріхів.

Незважаючи на радість повернення на Батьківщину й виконання батьківських заповітів, у житті Ю.М. Реріха навряд чи знайдемо важчий період, ніж ці, три роки в Москві, що раптово обірвалися. Здається, найкраще про це говорить картина С.М. Реріха «Пієта» (1961 р.), присвячена братові... – Мати тримає на руках сина-мученика, знятого з хреста, вбитого тими людьми, яким він віддав усе – знання, роботу, життя.

Місцем його проживання стала Москва. Він привіз величезну бібліотеку, речі батьків і свої. Серед них зелена настільна лампа матері, льодоруб, який багато чого бачив, статуя Будди з Цейлону, танки тибетські, статуетки, найцінніші ікони. Понад 400 картин Миколи Реріха, що довго лежали в Одеському порту. Манускрипти батька, самого Юрія Миколайовича. Рукопис тритомного автобіографічного збірника М.К. Реріха з 999 нарисів. Неоціненний манускрипт Ю.М. Реріха «Середня Азія». Важко було все розмістити в чотирьох крихітних кімнатах квартири.

Квартиру Юрія Миколайовича постійно відвідували люди, і він вважав, що можливо поки, до оформлення Меморіального музею М.К. Реріха, частину найдорожчих йому картин повісити в себе, наскільки дозволяла вільна площа стін. Так, у квартирі залишилися: «Гессер-хан», «Св. Сергій-Будівничий», «Тінь Вчителя», «Держательниця Світу», портрет О.І. Реріх, написаний С.М. Реріхом, гімалайські пейзажі. … І всі вони були заповідані М.К. Реріхом Батьківщині. Юрій Миколайович, як і його батьки, взагалі нічого не вважав своєю власністю. Його місія була передати спадок Батьківщині.

Саме за ініціативи та допомоги Юрія Миколайовича були організовані перші виставки картин М.К. Реріха і С.М. Реріха.   

Перша виставка картин М.К. Реріха була організована в малому залі на Кузнецькому мості, 20 (у неділю 12 квітня 1958 року, в день православної Пасхи). Стислість приміщення дала експозиції особливу силу напруження світла та фарб. Експонувалися ранні твори – «Поморяни», «Лісовики», «Килим-літак», «Старий Псков», «Могила вікінга». Виставка стала справжнім святом. На цій виставці картин М.К. Реріха в книзі відгуків хтось написав: «Зоря була кинута в серце Росії».

Незабаром була організована друга, вже більша виставка картин М.К. Реріха в Третьяковській галереї. Вона також мала незмінний успіх. Після неї було організовано виставки в Ленінграді, Ризі, Києві, Тбілісі та інших містах.

Виникло питання про подальшу долю картин М.К. Реріха, привезених на Батьківщину. Юрій Миколайович передав більшу їх частину в дарунок державі. … За заповітом М.К. Реріха більша частина картин повинна була бути передана в музеї Сибіру і Алтаю. Крім того, Ю.М. Реріх вів переговори з директором Російського музею В.О. Пушкарьовим, який обіцяв виділити окремий зал для постійної експозиції картин М.К. Реріха.

Відкриття першої виставки С.М. Реріха в Радянському Союзі відбулося 11 травня 1960 у Музеї образотворчих мистецтв ім. О.С. Пушкіна. Серед безлічі офіційних осіб – С.М. Реріх і Девіка Рані.

Інтерес до творчості М.К. Реріха зростав, і, природно, до Юрія Миколайовича почали звертатися з проханням прочитати лекції про живопис його батька. Вперше він був запрошений професором А.А. Федоровим-Давидовим на кафедру мистецтвознавства МДУ.

Спочатку передбачалося, що лекція буде прочитана для співробітників кафедри; але почали приходити студенти, які довідалися про приїзд Ю.М. Реріха, і довелося підшукати велику аудиторію, де зібралося 150 чоловік. Вони слухали лекцію, буквально затамувавши подих.

Виступ Ю.М. Реріха в Московському Будинку вчених проходив у невеликому Білому залі і дуже великій кількості вчених не вдалася увійти. Після закінчення лекції Юрія Миколайовича попросили відразу прочитати її повторно. Він самовіддано це зробив, незважаючи на задуху та втому.

Він, не шкодуючи свого часу, виступав з лекціями, доповідями та розповідями. З них люди дізнавалися про справжніх Реріхів, про їхні справи й досягнення в ім'я Батьківщини. Багато хто вперше довідався про Реріхівську Центрально-Азіатську експедицію з уст Юрія Миколайовича. Саме від Ю.М. Реріха, люди, які оточували його, довідалися про суть і головну концепцію Вчення Живої Етики або Агні-Йоги. І довідалися про це не з книг, а від самого носія цієї концепції. Він був дуже обдарованим духовно, і бесіди про Живу Етику принесли слухачам значні надбання. Можна стверджувати, що, ведучи такого роду діяльність, Юрій Миколайович поступово ставав унікальним енергетичним центром, якого так не вистачало в ті роки культурній Росії. В особі Юрія Миколайовича виник дійсний магніт, промені якого освітили й енергетично ініціювали майбутній Реріхівский рух.

Телевізійні передачі, бесіди, лекції, виступи по радіо, почали видаватися його праці, альбоми, монографії... В останні роки почалася публікація філософської спадщини сім'ї Реріхів, книг Вчення Живої Етики.

П'ятидесяті роки були розквітом догматичної ідеології, заборонялися всі інші напрямки думки й філософії. За це платили свободою, а інколи й життям. Юрій Миколайович діяв обережно, але водночас сміливо. …

Культурно-просвітницьку діяльність Ю.М. Реріх поєднав із науково-викладацькою роботою в Інституті Сходознавства та участю в міжнародних з'їздах сходознавців.

У яких важких умовах працював він в Інституті Сходознавства, якою стіною ворожості, заздрості й тупості він був оточений. … Урядовці від науки та урядовці від державних служб заважали йому практично весь час. Його називали буржуазним вченим, намагалися виправити ідеологічно. Незважаючи на все, йому вдалось створити нову школу в радянському сходознавстві – школу тибетології. Він виховав чимало учнів. Зараз це блискучі, освічені сходознавці, які гідно несуть смолоскип своєї науки й свого Вчителя.

19 вересня 1957 року він був зарахований у штат Інституту Сходознавства старшим науковим співробітником сектора філософії й історії релігії відділу Індії та Пакистану. Сектор був маленьким, чоловік шість-сім.

У лютому 1958 року відділ Індії і Пакистану Інституту Сходознавства порушив клопотання щодо присвоєння Реріху вченого ступеня доктора філологічних наук без захисту дисертації, за сукупністю опублікованих ним праць.

Це клопотання обґрунтувалося тим, що Реріх був автором ряду великих і оригінальних досліджень у галузі тибетології й індології, створених на основі особисто ним зібраного матеріалу, які отримали міжнародне визнання.

Вчена Рада Інституту Сходознавства надала Реріху вчений ступінь доктора філологічних наук. І це рішення було затверджено Вищою Атестаційною Комісією (ВАК).

На різноманітних дискусіях і на науково-організаційних засіданнях він виступав досить рідко й тільки з питань, які торкалися його творчих інтересів. Перелік обов'язків Ю.М. Реріха постійно зростав. Протягом 1958 року він був зарахований до складу Вченої Ради ВЕРБ і його філологічної секції, а також Вченої Ради Інституту Китаєзнавства АН СРСР. Саме в Інституті Китаєзнавства він керував групою тибетознавства. Ю.М. Реріх входив до складу комітету з підготовки до XXV міжнародного конгресу сходознавців у Москві й оргкомітету всесоюзної наради індологів, брав участь у роботі радянського комітету з проекту ЮНЕСКО «Схід-Захід». Незадовго до своєї смерті він увійшов до складу спеціальної лексикографічної комісії Інституту Сходознавства, якій доручалося взяти під контроль роботу зі складання та публікації словників.

Ю.М. Реріх вів у Інституті Сходознавства курс тибетської мови, брав участь у комісіях з прийому кандидатських мінімумів, був науковим керівником десяти аспірантів, у тому числі за спеціальностями, які не викладались у Інституті Сходознавства до його приходу.

Ю.М. Реріху була надана практично повна свобода у визначенні програми своєї роботи, і жодне його починання не було заблоковано керівництвом Інституту.

Власне кажучи, Ю.М. Реріх приїхав у СРСР із уже готовою довгостроковою програмою – складанням тибетсько-санскритсько-російсько-англійського словника. Це незмінно передбачалося його індивідуальними планами діяльності на рік незалежно від профілю тих підрозділів, у яких він працював.

У липні 1958 року відділ Індії та Пакистану підняв питання про поновлення видання серії наукових праць і джерел з буддійської філософії та культури. До роботи з видання серії Ю.М. Реріх підійшов, розпочавши в архіві Ленінградського відділення Інституту Сходознавства відбір рукописів для публікації. Він повернув науці ім'я й праці репресованого тибетолога А.І. Вострикова, який загинув, і чия праця «Тибетська історична література» за редакцією Ю.М. Реріха побачила світ в серії «Бібліотека Буддика» в 1962 році.

Ще одним напрямом його роботи була участь у підготовці цейлонської «Експедиції буддизму». До цієї роботи Ю.М. Реріха залучив посол Цейлону в СРСР, професор Малаласекера, колишній декан Східного факультету Університету Коломбо, який знав його особисто.

Ю.М. Реріху належала ідея, яка була цілком підтримана Інститутом щодо створення спеціальної комісії з вивчення Кушанської епохи (Кушанське царство, 1-3 ст. н.е., яке включало в себе значну частину території сучасної Середньої Азії, Афганістану, Пакистану, Північної Індії і, можливо, Китайського Туркестану). Ю.М. Реріху, як члену радянської частини майбутньої комісії, доручалося в 1959-1960 роках представляти й захищати свій проект в ЮНЕСКО. Він встиг підготувати обґрунтування свого проекту для Президії АН СРСР і урядових інстанцій.

Згодом ідея Ю.М. Реріха про необхідність міжнародного об'єднання вчених для вивчення кушанської епохи, трансформувавшись, знайшла своє втілення в затвердженому в 1966 році проекті ЮНЕСКО з вивчення цивілізацій Центральної Азії та подальшому створенні Міжнародної асоціації з вивчення культур Центральної Азії.

Вся діяльність Юрія Миколайовича підкорялася єдиному надзавданню – організації великого культурного спілкування не тільки в Азії, але й в усьому світі.

Однією з праць, яка була присвячена до XXV конгресу сходознавців і підготовлена сектором Ю.М. Реріха, була «Дхаммапада» – збірник висловів, частина буддійського Канону в перекладі з палі з коментарями В.М. Топорова. Відповідальний редактор і рецензент цієї роботи – Ю.М. Реріх.

Ю.М. Реріх пропрацював в Інституті Сходознавства АН СРСР трохи більше двох з половиною років. Він не був визнаний гідним вищих наукових титулів і почесних звань, не був переможцем інститутського соцзмагання й навіть не одержав жодної грошової премії. Лише один раз, на початку 1959 року, йому була оголошена подяка в наказі «за гарну виробничу роботу».

Вченому багато чого не вдалося завершити, але його починання не були забуті й дали гарні результати.

Сектор філософії та історії в Інституті Сходознавства розпався, але група тибетологів, якою керував Ю.М. Парфіонович, завершила роботу над словником.

Масштаб і складність цієї роботи, незавершеність самого авторського рукопису, дефіцит фахівців й т.д. затримали вихід першого з десяти випусків тибето-англо-російського словника з санскритськими паралелями на двадцять років.

Світове сходознавство багато в чому має завдячувати Ю.М. Реріху.

Всі приходили до нього за допомогою, за порадою, за силою, за радістю. … Мало хто знав і розумів, що Юрій Миколайович часто страждав від дисгармонії людської. І все ж таки майже ніхто не бачив у нього ознак втоми і завжди отримував великий заряд енергії.

Людей він оцінював за внутрішнім вогнем, який просто називав ентузіазмом. Іншими словами, за здатністю безкорисливо віддавати себе роботі на Загальне Благо. Коли хтось звертався до нього з запитанням «Що робити?», він відповідав просто: «Треба шляхом науки, мистецтва, моралі впливати на навколишнє, піднімати ентузіазм і героїзм. Треба в усьому підтримувати ентузіазм, якщо він спрямований на Загальне Благо».

Ю.М. Реріх все життя носив хрестикі дотримувався обрядів, коли відвідував церкву, – хрестився, ставив свічки... Багато разів їздив у Троїце-Сергієву Лавру…

21 травня 1960 року Юрій Миколайович помер від серцевої недостатності в самий розпал напруженої творчої роботи, в зеніті наукової слави. Після кремації прах Юрія Миколайовича був похований на Новодівочому цвинтарі. В 1965 році був установлений пам'ятник за проектом С.М. Реріха й архітектора І.А. Француза. За малюнком Святослава Миколайовича в колі, що символізує Вічність, виконана Чаша, оточена полум'ям.