Інститут «Урусваті» був заснований 12 липня 1928 року. Рішення про його заснування визріло ще в Дарджилінгу, кудиз перевалів Тибету спустився караван Центрально-Азіатської експедиції М.К. Реріха (1926-1928). На той час виникла необхідність підвести підсумок експедиції, яка зібрала унікальні рукописи, буддійську бронзу, танки, предмети культу та інші докази духовного та матеріального життя народів, які населяли Тибет, Гімалаї та прилеглі до них території. Досвід і досягнення Трансгімалайської подорожі лягли в основу наукової установи, що створювалась.

Інститут був названий на честь О.І. Реріх, якій частково і належала ідея створення «Урусваті». (Пізніше саме місце розташування Інституту також називалось Урусваті). Разом зі своєю дружиною М.К. Реріх став його співзасновником і почесним президентом, а директором – їхній старший син, сходознавець Ю.М. Реріх.

Інститут був задуманий як дослідницький центр чи наукова станція в Гімалаях для роботи в різноманітних галузях науки – археології, лінгвістиці, медицині, біології, космохімії. Окрім традиційних дисциплін у ньому ставились передові наукові завдання, такі, наприклад, як вивчення космічних променів, лікування раку (шляхом введення в уражені тканини солей літію), отримання високоміцного скла (через додавання сірки, літію, кобальту в особливих поєднаннях). Інститут створювався як установа нового типу – в основу його роботи був покладений синтез знань, який базувався на міцному фундаменті західної та східної науки. В засновників Інституту був задум зробити наукову станцію наріжним каменем, на якому в долині Кулу буде споруджено в майбутньому Міжнародне місто знань, яке отримає назву місто Ур.

Одразу ж після організації Інституту розпочалися наукові експедиції. Роботу з археології, етнографії та лінгвістики очолив Ю.М. Реріх. Були проведені численні археологічні дослідження долини Кулу та її околиць (1931-1932), був зібраний матеріал із історії тибетських монастирів. Предмети, які характеризували побут гірських мешканців Лахула, склали етнографічну колекцію. Що стосується лінгвістичних досліджень, то робота в цій сфері, як писав у звіті Ю.М. Реріх, «була обмежена тибетським діалектом в Лахулі і не була пов'язана з іншими гімалайськими діалектами, виявленими в гірських долинах рік Бхага, Чандра і Чандрабхага».

Ботанічні та екологічні експедиціїз кінця 20-х років очолив член правління Інституту, керівник ботаніко-зоологічного відділу доктор Вальтер Кольц. Тисячі зразків високогірної флори були зібрані та стали основою гербаріїв орнітологічних колекцій. В галузі ботаніки головною метою було вичерпне вивчення властивостей рослин і їх медичного застосування. Особлива увага приділялась тим видам, які використовувалися в місцевій медицині. За допомогою місцевих лам-лікарів була зібрана колекція лікарських рослин і зілля. Лама Лобзанг Мінгюр Дордже здійснив декілька експедицій і підготував каталог медичних текстів.

Наукові дослідження в «Урусваті» отримали особливо швидкий розвиток після створення біохімічної лабораторії таметеорологічної обсерваторії. Біохімічна лабораторія включала відділи, такі як: центральна біохімічна лабораторія, лабораторія органіки та фармакології, лабораторія  досліджень ракових захворювань, фізична лабораторія – вони існували як самостійні підрозділи; до них приєднувалися: кабінет для фотометрії та фотолабораторія, майстерня, бібліотека. В планах Інституту було створення під керівництвом д-ра К.К. Лозіна медичної клініки для місцевих мешканців. Таким чином повинен був втілюватися безперервний процес – від теоретичних досліджень до виготовлення медичних препаратів і їхнього безпосереднього використання.

Роботу біохімічної лабораторії очолив д-р В.А. Пєрцов, співробітник біохімічного відділу Гарвардського університету. Саме йому належить дослідження з історії біохімії – науки, виникнення якої він пов'язує з ідеями М.В. Ломоносова.

Подібні думки про передумови виникнення біохімії в ХVIII ст. висловлював і В.І. Вернадський, відомий своїм нетрадиційним підходом до проблеми еволюції живого на планеті.

Незабаром після створення Інституту був організований міжнародний комітет з біохімічних досліджень і відкритий спеціальний фонд, початок якому символічно покладено М.К. Реріхом коштами від продажу його картини «Св. Пантелеймон – цілитель».

Для пропаганди результатів наукової роботи і розширення наукових зв'язків був заснований Музей Інституту «Урусваті», який мав два відділення – в Нагарі, поблизу Кулу, і в Нью-Йорку, при Музеї ім. М. Реріха. Це був своєрідний «музей у музеї», в якому експонувались етнографічні колекції та зібрання гімалайської флори і фауни. Незабаром після його створення (1931) в залах музею була влаштована виставка тибетського живопису і ритуальних предметів, які буливисокими зразками тибетського мистецтва. Експозицію прикрасили виняткові танки, привезені з Центрально-Азіатської експедиції, – «Владика Шамбали», «Будда та шістнадцять архатів», «Рай Падма Самбхави» та ін. Колекція Музею «Урусваті» постійно поповнювалась новими надходженнями. Найбільш цінним виявився дарунок, переданий М.К. Реріхом – буддійський священний канон «Канджур-Танджур».

Налагодивши контакти з найбільшими науковими центрами Європи, Азії та Америки, Інститут «Урусваті» отримав пропозицію щодо проведення спільних досліджень від Р. Магоффіна, директора Археологічного інституту у Вашингтоні; від Л. Манжена, директора Національного музею природничої історії в Парижі; від Дж. Боше, голови біологічного інституту в Калькутті. До діяльності Інституту виявились причетними видатні вчені та діячі культури – А. Ейнштейн, Л. Бройль, Р. Міллікен, Н. Вавилов, С. Гедін, Р. Тагор, С. Радхакришнан.

Наукові дослідження, проведені в Інституті «Урусваті», були представлені на VIII Міжнародному конгресі орієнталістів в Лайдені, Міжнародному антропологічному конгресі в Сорбонні та на багатьох інших конференціях. Авторитет Інституту як великої наукової установи особливо виріс після виходу в світ його друкованих творів – «Журналу Урусваті» та першого тому бібліотеки “Tibetica”.

Однак у середині 30-х років видавництво Гімалайського Інституту припинилось, і в цілому діяльність його завмерла внаслідок кризи, що розгоріласяв реріховських організаціях у Америці. Почався судовий процес, що тривав сім років, в якому голова Ради директорів Музею М. Реріха в Нью-Йорку Л. Хорш виступив проти самих Реріхів. Важке фінансове становище наукової установи посилив повсюдний економічний спад і світова війна, яка розпочалася слідом за ним. Інститут «Урусваті» був закритий (1938).

У подальшому, в 70-х та 80-х роках, ще за життя останнього з Реріхів, Святослава Миколайовича, неодноразово ставилося питання про розконсервування Інституту «Урусваті». Але вирішити настільки складне міжнародне завдання не вдалося навіть у рамках Академії наук СРСР. Хоча сам С.М. Реріх був готовий прийняти будь-який варіант, здатний сприяти відновленню діяльності Урусваті, аж до оренди російською стороною землі і всіх будівель Інституту на 99 років. З відходом С.М. Реріха проблема постала більш гостро. З одного боку, соціальні зміни 90-х років у Росії відкрили «необмежені» можливості, з іншого – ініціатива щодо відродження реріхівського меморіалу в Наггарі перейшла до індійської сторони. Цю роботу очолив Міжнародний Трест Реріхів, який мав адміністративне представництво в Симлі.

Зараз будівля Інституту «Урусваті» повністю відреставрована. В 1995 році прийнято рішення стосовно відкриття при Інституті відділу тибетської медицини. У зв'язку з цим Керівництво Тресту звернулося до Його Святості Далай-лами XIV, який обіцяв своє високе заступництво. В «Урусваті» прибув з Дхармасали лама, який окрім наукових досліджень передбачав відкрити пункт для лікування місцевого населення засобами народної медицини. Програма відродження Інституту «Урусваті» розробляється. В 1995 році Представники академічних кіл Санкт-Петербурга та Москви передали Тресту через російського посла в Делі свої пропозиції, які були з вдячністю прийняті індійською стороною і, нарівні з іншими, покладені в основу майбутнього наукового проекту щодо відновлення діяльності Інституту Гімалайських досліджень в долині Кулу.