Микола Костянтинович Реріх (1974–1947)
та його зв’язки з Україною

Микола Реріх народився в Санкт-Петербурзі в сім’ї заможного балтійського німця, жив у різних куточках світу аж до своєї смерті в Наггарі (штат Хімачал-Прадеш, Індія). За освітою художник і юрист, його головними інтересами були література, філософія, археологія і особливо мистецтво. Реріх був відданим активістом справи збереження мистецтва та архітектури під час війни. Його кілька разів номінували до довгого списку Нобелівської премії миру. Так званий Пакт Реріха (про захист культурних об’єктів) був підписаний Сполученими Штатами та більшістю інших країн Панамериканського Союзу в квітні 1935 року [1].

У 1915 році Реріх захворів на запалення легенів, і його лікар відправив на одужання з родиною в Сортавала, Фінляндія. До 1917 року в Росії вирувала революція, і повертатися туди було б небезпечно. У 1918 році Реріх був запрошений шведським підприємцем виставити свої картини в Стокгольмі. Звідти родина переїхала до Лондона, де сер Томас Бічем запросив Реріха створити нову постановку «Князя Ігоря» для опери Ковент-Гарден [2].

Реріх мав достатньо задокументовану надзвичайну ворожість до більшовицького режиму, викликану не стільки неприязню до комунізму, скільки його огидою до безжалісності Леніна та страхом, що більшовизм призведе до знищення художньої та архітектурної спадщини Росії. Він проілюстрував антикомуністичну полеміку Леоніда Андрєєва «S.O.S.». і мав широко опублікований памфлет «Порушники мистецтва» (1918–1919) [1].

Після кількох місяців у Фінляндії та Скандинавії Реріхи переїхали до Лондона, куди прибули в середині 1919 року. Саме в Лондоні в березні 1920 року Реріхи заснували власну школу містицизму Агні-йоги [3], яку вони назвали «Системою Живої Етики». Реріх працював сценографом у театрі Ковент-Гарден Томаса Бічама. Серед видатних людей, з якими Реріх подружився під час перебування в Англії, були відомі британські буддисти Крістмас Хемфрі, філософ-письменник Герберт Уеллс і поет і нобелівський лауреат Рабіндранат Тагор (чия внучата племінниця Девіка Рані пізніше вийде заміж за сина Реріха Святослава). Успішна виставка в Лондоні призвела до запрошення директора Чиказького художнього інституту, який запропонував організувати тур мистецтва Реріха Сполученими Штатами. Восени 1920 року Реріхи вирушили морем до Америки [1].

Реріхи залишалися в Сполучених Штатах з жовтня 1920 р. до травня 1923 р. Велика виставка мистецтва Реріха, організована частково американським імпресаріо Крістіаном Брінтоном і частково Чиказьким художнім інститутом, розпочалася в Нью-Йорку в грудні 1920 р. і подорожувала країною до Сан-Франциско і назад, у 1921 і на початку 1922. Під час виставки Реріхи провели значну кількість часу в Чикаго, Нью-Мексико та Каліфорнії. Політично Реріх був антибільшовицьким. Він читав лекції та писав статті, в яких критикував Радянський Союз, виявляв огиду до комунізму, як до «нахабного монстра, який бреше людству» [1].

У 1921 році в Нью-Йорку М. К. Реріх заснував Master Institute of United Arts [2].

З 1923 року і до завершення свого земного життя Реріх із сім’єю проживав у Індії. У 1925-1928 роках під прапором США здійснив велику Трансгімалайську експедицію протяжністю приблизно 25 000 кілометрів, яка почалася з Сіккіму і пройшла через Пенджаб, Кашмір, Ладакх, гори Каракорум, Хотан, Кашгар, Кара-Шар, Урумчі, Іртиш, Алтай, район Ойрот Монголії, Центральна Гобі, Кансу, Цайдам і Тибет.

Наприкінці своєї великої експедиції в 1928 році сім’я оселилася в долині Кулу на висоті 6500 футів у передгір’ях Гімалаїв. Тут вони створили свій будинок і штаб-квартиру Гімалайського науково-дослідного інституту «Урусваті», який був організований, щоб вивчити результати своєї експедиції та тих досліджень, які ще попереду. Діяльність Інституту включала ботанічні та етнологічно-лінгвістичні дослідження, дослідження пам’яток археології. Під керівництвом свого батька двоє синів Реріхів, Юрій і Святослав, створили колекцію лікарських трав, провели широкі дослідження ботаніки та стародавньої медицини, а також тибетської та китайської фармакопеї [2].

У 1929 році Паризький університет висунув Реріха на здобуття Нобелівської премії миру [4]. Він отримав ще дві номінації в 1932 і 1935 роках [5]. Його турбота про мир привела до створення Pax Cultura, «Червоного Хреста» мистецтва та культури. Результатом його діяльності для цієї мети стало підписання 15 квітня 1935 року в Білому домі Сполученими Штатами і 20 іншими країнами Панамериканського Союзу Пакту Реріха, раннього міжнародного інструменту захисту культурних цінностей.

У 1934–1935 роках Міністерство сільського господарства США, яке тоді очолював шанувальник Реріха Генрі А. Уоллес, спонсорувало експедицію Реріха та його вчених Г. Г. МакМіллана та Джеймса Ф. Стівенса до Внутрішньої Монголії, Маньчжурії та Китаю. Метою експедиції було зібрати насіння рослин, які перешкоджають ерозії ґрунту. Експедиція складалася з двох частин. У 1934 році вони досліджували гори Великий Хінган і плато Барган у західній Маньчжурії. У 1935 році вони досліджували частини Внутрішньої Монголії: пустелю Гобі, пустелю Ордос і гори Хелан. Експедиція виявила майже 300 видів ксерофітів, збирала трави, проводила археологічні дослідження, виявила античні рукописи, що мають велике наукове значення.

Реріх був нагороджений орденом Святого Савви.
На честь Реріха була названа мала планета 4426 Реріх у Сонячній системі [1].

В юнацькі роки М. К. Реріх бере участь у таємних зустрічах шанувальників Т. Г. Шевченка, які відбувалися під головуванням його батька Костянтина Федоровича Реріха у їхній квартирі в Петербурзі. На цих зустрічах був розроблений і прийнятий Статут Товариства шанувальників Т. Г. Шевченка (СПб., 1893), який зберігається в архіві Інституту літератури НАН України. Ф. 1, од. зб. 514) [6, с. 14-15].

В колі друзів К. Ф. Реріха були видатні українці того часу М. І. Костомаров, Д. Л. Мордовець, К. Д. Кавелін, М. О. Микешин.

Як кваліфікований юрист К. Ф. Реріх допомагав укладати Статут Товариства шанувальників Т. Г. Шевченка. Микешин сподівався, що досвід і авторитет Костянтина Федоровича допоможуть легалізувати Товариство. Але, незважаючи на всю «благонадійність» прагнень і Статуту та підтримку впливових осіб, Товариство не було дозволене владою і продовжувало нелегально збиратися на квартирі Реріхів [7, с. 39].

М. К. Реріх поширював у Імператорській Академії мистецтв, у якій він тоді навчався (і в якій ще раніше навчався Т. Г. Шевченко), підписний лист, на якому збирав підписи на вшанування пам’яті Т. Г. Шевченка [7, с. 40].

Таким чином, М. К. Реріх, який на той час уже закінчив гімназію і навчався в Академії мистецтв і на юридичному факультеті університету, разом зі своїм батьком брав безпосередню участь у процесі створення першого у світі Товариства шанувальників Т. Г. Шевченка, яке, на жаль було заборонене урядом царської Росії.

Першим учителем образотворчого мистецтва для Реріха став ілюстратор «Кобзаря», скульптор і живописець, академік Михайло Микешин, який дружив із батьком М. К. Реріха. З цього приводу український художник, мистецтвознавець С. П. Яремич, який протягом багатьох років на початку ХХ століття співпрацював з М. К. Реріхом, писав: «Через Микешина Реріх поріднився з артистичним світом, поріднився з його атмосферою, і, що ще важливіше, через Микешина він осягнув і пристрасно полюбив українського поета Т. Г. Шевченка, одного з найвеличніших співців степу і простору, який коли-небудь існував на світі» [8, с. 20]. Творчість Т. Г. Шевченка мала величезне значення в естетичному розвитку М. К. Реріха [8, с. 21].

Сучасний дослідник образотворчої спадщини Т. Г. Шевченка, історик, етнолог, провідний науковий співробітник Національного музею Тараса Шевченка Микола Володимирович Скиба зазначає: «Михайло Микешин, якого в колі друзів Микола Реріх називає «щирим батьком», знайшов у юному Миколі гарного помічника і продовжувача справи увічнення образу і вшанування пам’яті Великого Кобзаря. Микола Реріх, з часом, майже повністю бере на себе організацію вечорів, присвячених Т. Г. Шевченку: формує літературну і музичну частину, обдумує до деталей художнє оформлення залу, афіш, запрошень, програмок. А в Академії мистецтв ставляться «живі картинки» з «Кобзаря» – саме ті, після яких кореспондент «Новин» допитувався у Реріха, чи не є він українцем. Незадовго до смерті Микешин заповідає Реріху поїхати в Канів на могилу Шевченка і передати великому Кобзарю щирий уклін. Микола Костянтинович виконав бажання свого наставника 1896 року під час перших своїх відвідин України, коли здійснював подорож Дніпром до Криму…» [7, с. 41-42].

Інша сучасна дослідниця кандидатка філологічних наук Оксана Шостак вказує на цікавий факт із творчої спадщини М. К. Реріха: «…Серед ранніх поетичних спроб молодого Реріха є начерк вірша, присвяченого Тарасові Шевченку. Автограф зберігається у відділі рукописів Третьяковської галереї» [9, с. 30-36]:

Думал сиротами думы он оставит,
Думам на Вкраину путь судьба укажет –
Козацкую волю воспеть.
Ты пред смертью боялся за думы твои,
Умер ты, но живет твое слово –
Задушевности полно, печали подчас,
Ничего в нем не скрыто дурного.

Наведені вище поетичні рядки набувають особливого значення, якщо врахувати зауваження сучасного дослідника Микола Скиба: «Врахуймо – все українське на той час в імперії перебувало під забороною, і необхідно було мати мужність, щоб відкрито висловити свою прихильність до Кобзаря та його ідей» [7, с. 38].

«Микола Реріх, контактуючи із широким колом українців, прагнув зреалізувати в своїй діяльності програму Товариства шанувальників Шевченка, намічену ще на квартирі його батька. Так, 1908 року в Петербурзі вийшло друком друге видання «Кобзаря» під редакцією Віктора Доманицького, до якого долучився і Микола Реріх. 1911 року М. Ф. Біляшівський, влаштовуючи ювілейну виставку творів Шевченка у залах Київського міського музею, звертається до М. К. Реріха з проханням надіслати два портрети Закревських пензля Т. Г. Шевченка. На що Микола Костянтинович відповів короткою телеграмою «Удовольсвием исполню». Нині передані Реріхом картини прикрашають експозицію Національного музею Тараса Шевченка у Києві» [7, с. 43].

О. Шостак знайшла у відділі рукописів Третьяковської галереї уривки віршів, які свідчать про намагання Реріха зробити свій поетичний переклад «Слова о полку Ігоревім», зокрема «Плач Ярославни», а пізніше Реріхом були створені картини на цю тему [9, с. 32].

В Академії мистецтв М. К. Реріх навчається у майстерні видатного українського художника Архипа Івановича Куїнджі, якого в подальшому називав не тільки своїм наставником образотворчого мистецтва, а й учителем життя.

Дослідник творчих зв’язків між Реріхом і Шевченком доктор філологічних наук, старший науковий співробітник відділу шевченкознавства Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка Юрій Івакін вказує на ще один цікавий факт: «…В. С. Бородін виявив у паперах директора Київського музею М. Ф. Біляшевського матеріали, які свідчать, що Реріх мав певну причетність до організації Шевченківської виставки 1911 р. в Києві» [10, с. 26].

Також Юрій Івакін, скориставшись перебуванням у Києві сина художника – Юрія Миколайовича Реріха, розпитував його про ставлення М. К. Реріха до Т. Г. Шевченка: «Ю. М. Реріх впевнено підтвердив, що батько протягом всього життя дуже любив Шевченка. Він же розповідав О. М. Малашенко, що «Кобзар» належав до улюблених книжок батька і часто читався в сімейному колі» [10, с. 26].

М. К. Реріх як художник-вчений, художник-історик глибоко досліджував історію Київської Русі та присвятив їй багато своїх художніх і писемних творів. М. К. Реріх так само, як і Т. Г. Шевченко, захоплювався старовинною архітектурою, замальовував архітектурні пам’ятники і протестував проти варварського знищення й перебудови архітектурних пам’ятників [10, с. 28-29].

Героїчне минуле України у творчій спадщині М. К. Реріха дослідила у своїй статті аспірантка Харківської державної академії культури Богдана Соколова [20].

М. К. Реріх присвятив Київській Русі та Україні низку своїх картин, зокрема такі:

Мистецькі проєкти М. К. Реріха в Україні

  • 1903-1907 роки, спільна робота М. К. Реріха та архітектора В. О. Покровського в маєтку вченого-сходознавця В. В. Голубєва в селі Пархомівка Володарського району на Київщині – церква Покрова Богородиці, архітектура, мозаїки і фрески. Архітектурний ансамбль Пархомівки – це не усвідомлене багатьма ще й досі явище народження нового “високого стилю” у храмобудуванні та іконографії під впливом нового прочитання Софії Київської та народної традиції – своєрідний синтез науки, релігії та культури;
  • 1906-1908 роки, спільна робота М. К. Реріха з архітектором О. В. Щусєвим: Троїцька церква в Почаївській Лаврі;
  • 1908 рік, у Києві проходить виставка картин М. Реріха, яка викликала широку полеміку в пресі;
  • 1909 рік, виставка в Харкові. Отримують широке визнання ескізи мозаїк та розписів церкви в Пархомівці;
  • 1910 рік, Реріх дарує Київському художньому музею картини «Ідоли», «Слов’янське містечко»;
  • 1911 рік, Реріх бере активну участь в організації першої виставки картин Т. Г. Шевченка в Києві. На прохання директора Київського міського музею М. Ф. Біляшівського М. К. Реріх звертається до М. М. Закревської, щоб вона надала на ювілейну виставку картини Шевченка;
  • 1913 рік – знову виставка в Києві у складі художнього об’єднання “Світ мистецтва”.

М. К. Реріх активно підтримував відроджувальний духовний рух Києва та інших міст України. В ті часи він захоплюється дослідженням культури Поділля, Волині (фольклор, етнографія, археологія тощо). Результатом став балет “Весна священна”, створений разом із композитором Ігорем Стравінським на Волині [11].

М. К. Реріх усе своє життя боровся за охорону культурних пам’яток. Він розробив спеціальне знамено із символом триєдності на білому фоні для позначення пам’яток культури, ініціював проведення низки міжнародних конференцій, які відбувались у місті Брюгге (Бельгія) і Вашингтоні (США) та були присвячені проблемі збереження та охорони культурних пам’яток. М. К. Реріх став автором міжнародного договору про захист художніх і наукових закладів та історичних пам’яток, який назвали «Пакт Реріха» [12; 13; 14]. Цей міжнародний договір був підписаний президентом США Ф. Рузвельтом та представниками ще 20 країн Американського континенту у Білому Домі 15 квітня 1935 року. Керівництво СРСР відмовилось підписувати цей міжнародний правовий документ.

У 1947 році незадовго до завершення свого земного життя М. К. Реріх присвятив Україні одну зі своїх останніх статей, у якій примітним є те, що слово «Українці» він пише з великої літери:

«Як час летить! Півстоліття, рівно півстоліття минуло, як у нас на Василівському острові навпроти Миколаївського мосту зачиналося Товариство імені Т. Г. Шевченка. Дід Мордовцев, Микешин – ціле коло Українців і шанувальників України та її славетного співця збиралися у нас під головуванням мого батька Костянтина Федоровича.

Микешин, погладжуючи стрілки вусів, посміхався: «Ось таке славну справу забороняють! Та, до Вас, друже, не доберуться, Ви юрист – Ви виведете на вірний шлях». Писали Статут, сходилися, спілкувалися про майбутні виступи, планували видати «Кобзаря» з ілюстраціями, читати лекції про творчість Т[араса] Г[ригоровича]. Під час зборів Микешин намалював портрет К[остянтина] Ф[едоровича], і всі довкола підписалися. Цей аркуш зберігався у моєму архіві, можливо, був у мого брата Бориса. Надіюсь – зберігся.

Мої зв’язки з Украйною зав’язалися давно. Гриміла трупа Кропивницького. Заньковецька, Саксаганський – ціла даровита сім’я, і пихатий Пітер пройнявся. Українські пісні захоплювали, як нова знахідка. В Академії мистецтв завжди було багато Українців, і ми жили дружно.

Перше враження було в Києві, де ми зупинились на шляху до Криму. Був яскравий святковий день, я пішов на базар. Тоді ще базар був істинно гоголівським зборищем. Прекрасні плахти, намиста, вишивані сорочки, стрічки, ну і шаровари, «як синє море». Накупив плахт, всілякої всячини, наслухався дзвінкої співучої мови і назавжди зберіг пам’ять про бандуристів.

Потім уже в Академії, на українському вечорі, ставив живі картини із «Кобзаря» за ескізами Микешина. Підходить співробітник «Новин»: «Ви ж уродженець Украйни?» Кажу: «Ні, я пітерець». «Та, я все ж таки скажу, що ви Українець – картини ж таки вдалі, видно, любите Шевченка». Так я і сказався Українцем. Хоча, раніше, коли на кавказькому вечорі я ставив картини, таким самим чином я виявився грузином. Біографам – заморока!

Ось і тепер у Гімалаях, коли радіо дає «Запорожця за Дунаєм», яскравою, гарною чередою проходять картини Украйни. Встають образи Шевченка і Гоголя. І дружба, сердечна дружність, сплітається зі співзвуччями Украйни. Так, велике благо – Братство Народів. Там, де впало таке зерно плодоносне, вже буде жити думка про Мир, про співпрацю, про геройство і самозречення. Лише би посіялося зерно Братства.

Не знаю, чи живий мій портрет Гоголя в гімназії Мая – рисунок на програмі учнівської вистави. Від перших класів возлюбили Гоголя, і запам’яталися слова Тараса Бульби про товариство…

Украйні – любов і привіт… (17 червня 1947 р.)» [цит. за: 15, с. 16-17].

Гаазька конвенція про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту 1954

Це міжнародно-правовий документ, прийнятий на Міжнародній конференції, що відбулася в Гаазі (Нідерланди) 21 квітня – 14 травня за участі 56 держав, у тому числі УРСР.

Станом на 1997 конвенцію підписали понад 80 держав. Це – перша міжнародна угода, в якій об’єднано правові норми щодо охорони культурної спадщини у світовому масштабі. Розроблена на основі «Пакту Реріха», висунутого відомим художником і громадським діячем М. Реріхом. Згідно з конвенцією, об’єктами міжнародної охорони є такі культурні цінності (рухомі або нерухомі, будь-якого походження та приналежності), які мають особливе значення для культурної спадщини кожного окремого народу. Це – пам’ятки архітектури, історії та мистецтва, релігійні чи світські, археологічні пам’ятки, рукописи, архіви, колекції, музеї, бібліотеки, а також центри, де зосереджені культурні цінності.

В конвенції зазначено, що збитки, завдані культурним цінностям, які є об’єктами міжнародної охорони, примножують втрати культурної спадщини всього людства. Згідно з цим документом, країни-учасниці конвенції зобов’язуються поважати культурні цінності, що захищаються конвенцією й які перебувають на їхній території й на території інших країн. Під час збройного конфлікту забороняється будь-яке використання цих цінностей, якщо воно може призвести до їх зруйнування або пошкодження. Договірні сторони повинні переслідувати й припиняти крадіжки, пограбування, акти вандалізму. Особи, винні в порушенні норм конвенції, притягаються до кримінальної відповідальності згідно з чинним національним законодавством. Конференція прийняла Виконавчий регламент процедури застосування конвенції та протокол щодо протизаконного вивезення культурних цінностей з окупованих території, який зобов’язує незаконного власника цих цінностей повернути їх після припинення воєнних дій. Було встановлено двоколірний (синьо-білий) розпізнавальний знак для позначення культурних цінностей, що перебувають під захистом конвенції [16;17].

30 червня 2020 року Україна завершила процес приєднання до Другого протоколу до Гаазької конвенції про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту 1954 року [18].

Зараз у часи великої війни та масивних руйнувань культурних пам’яток і освітніх установ в Україні як ніколи актуально звучать слова директора Канівського національного Шевченківського заповідника, члена ICOMOS (International Council on Monuments and Sites), неурядової дочірньої організації ЮНЕСКО, сказані ним на початку 2000-х років:  «Ще 1914 року Микола Реріх відчув, що світ ось-ось має розколотися. Я думаю, ми знаходимося на аналогічному витку. Минулого року я був у Придністров’ї – це зовсім поряд, там нещодавно була війна. Знищувалися не тільки живі люди, але й культурні цінності. Ворожі сили насамперед винищували пам’ятки історії супротивників. Чотири роки тому ми почали відзначати Міжнародний день охорони пам’яток, хоча він тільки з минулого року ввійшов до календаря України – 18 квітня. Цей рух був започаткований саме Реріхом, Пактом його імені. Що потім кілька разів затверджувався на світовому рівні. Чудова ідея Миколи Реріха подібна до ідеї червоного хреста. Так, рятувати треба не тільки тіло людське, але й культуру людську. … Чотири роки тому ми говорили, що, очевидно, треба шити Знамена Миру, вони повинні бути – не дай Боже, якщо щось почнеться: нові Чечня, Придністров’я, Югославія. Скрізь нищать культурні пам’ятки. Тут я сьогодні представляю організацію ICOMOS – Міжнародну раду з питань пам’яток та визначних місць. … Я підштовхую до того, що ми маємо ще з такого боку глянути на Реріха. І навіть дещо зробити для того, аби у свідомості сучасників Реріх закріпився не тільки своєю філософією, мистецтвом, але й своїм болем за збереження культури, того, що робить нас людьми, народом зі своєю національною культурою» [19].

Використані джерела

  1. Nicholas Roerich // Wikipedia: the free encyclopedia.
    URL: https://en.wikipedia.org/wiki/Nicholas_Roerich (дата звернення: 06.05.2023).
  2. Nicholas Roerich: Biography // Nicholas Roerich Museum New York.
    URL: https://www.roerich.org/roerich-biography.php (дата звернення: 06.05.2023).
  3. Agni Yoga: highest-yoga.info. Archived from the original on October 23, 2018.
  4. Roerich Nominated for Peace Award”. New York Times. March 3, 1929. Retrieved February 3, 2009.
  5. Nomination Database – Peace”. Retrieved June 14, 2016.
  6. Реріх і Шевченко: збірник (каталог виставки 2000-2001 років, статті та матеріали круглого столу) / відповід. ред. Ю. В. Патлань. Київ: Українське Реріхівське товариство; Поліграфічна фірма «Оранта», 2004. 112 с.
  7. Скиба М. Реріх і Шевченко, або історія поза істориками // Реріх і Шевченко: збірник (каталог виставки 2000-2001 років, статті та матеріали круглого столу) / відповід. ред. Ю. В. Патлань. Київ: Українське Реріхівське товариство; Поліграфічна фірма «Оранта», 2004. С. 38-46.
  8. Яремич С. У витоків творчості // Реріх і Шевченко: збірник (каталог виставки 2000-2001 років, статті та матеріали круглого столу) / відповід. ред. Ю. В. Патлань. Київ: Українське Реріхівське товариство; Поліграфічна фірма «Оранта», 2004. С. 19-22.
  9. Шостак О. Взаємозв’язок творчої спадщини сім’ї Реріхів з українською національною культурою // Реріх і Шевченко: збірник (каталог виставки 2000-2001 років, статті та матеріали круглого столу) / відповід. ред. Ю. В. Патлань. Київ: Українське Реріхівське товариство; Поліграфічна фірма «Оранта», 2004. С. 19-22.
  10. Івакін Ю. Реріх і Шевченко // Реріх і Шевченко: збірник (каталог виставки 2000-2001 років, статті та матеріали круглого столу) / відповід. ред. Ю. В. Патлань. Київ: Українське Реріхівське товариство; Поліграфічна фірма «Оранта», 2004. С. 19-22.
  11. Реріх та Україна // МГО «Українське Реріхівське товариство».
    URL: http://www.roerich-urs.com/ (дата звернення: 06.05.2023).
  12. The American Jornal of International Law. 1936. № 30, Suppl. Р. 195-197.
  13. Україна в міжнародно-правових відносинах, книга 2, Правова охорона культурних цінностей, Київ, Юрінком Інтер, 1997.
  14. Договір про захист художніх і наукових закладів та історичних пам’яток (Пакт Реріха). Документ 995_191, поточна редакція – Прийняття від 15.04.1935 // Верховна Рада України: Законодавство України.
    URL: https://zakon.rada.gov.ua/ (дата звернення: 06.05.2023).
  15. Реріх М. Украйна // Реріх і Шевченко: збірник (каталог виставки 2000-2001 років, статті та матеріали круглого столу) / відповід. ред. Ю. В. Патлань. Київ: Українське Реріхівське товариство; Поліграфічна фірма «Оранта», 2004. 112 с.
  16. Гаазька конвенція про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту // Вікіпедія: вільна енциклопедія.
    URL: https://uk.wikipedia.org/wiki (дата звернення: 06.05.2023).
  17. Виконавчий регламент Конвенції про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту. Документ 995_721, поточна редакція – Прийняття від 14.05.1954. // Верховна Рада України: Законодавство України.
    URL: https://zakon.rada.gov.ua/ (дата звернення: 06.05.2023).
  18. Україна приєдналася до Другого протоколу до Гаазької конвенції про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту 1954 року. Опубліковано 01 липня 2020 року о 16:40 // Постійне представництво України при ЮНЕСКО.
    URL: https://unesco.mfa.gov.ua/news/ (дата звернення: 06.05.2023).
  19. Ліховий І. Доповідь на Круглому столі «Реріх і Шевченко» // Реріх і Шевченко: збірник (каталог виставки 2000-2001 років, статті та матеріали круглого столу) / відповід. ред. Ю. В. Патлань. Київ: Українське Реріхівське товариство; Поліграфічна фірма «Оранта», 2004. С. 76-77.
  20. Соколова Б. Досвід осмислення героїзму у філософській та художній спадщині Миколи Реріха // Вісник Львіської національьної академії мистецтв. Вип. 21.
    URL: https://lnam.edu.ua/files/Academy/nauka/visnyk/pdf_visnyk/21/33.pdf (дата звернення: 06.05.2023).