Святослав Миколайович Реріх
(23.10.1904 – 30.01.1993)

С. М. Реріх народився 23 жовтня 1904 року в родині вже відомого на той час художника й громадського діяча, вченого та мандрівника М. К. Реріха та О. І. Реріх. Святослав Миколайович був молодшим сином у сім’ї.

Дітей із раннього дитинства привчали до праці, розвивали в них ініціативу й спостережливість.

«В нашому будинку було багато і предметів мистецтва, і чудових книг, і колекцій Миколи Костянтиновича. Ми допомагали йому збирати колекцію предметів кам’яного віку в археологічних розкопках… У будинку була й велика колекція картин фламандсько-нідерландського живопису…».

В сім’ї Святослав і його старший брат Юрій почували себе повноправними членами, їх рано брали в подорожі, задовольняючи допитливість і любов до природи.

Батьки всіляко розвивали творчі сили й наукові потреби своїх синів.

Обидва брати малювали багато й самостійно, в них був свій домашній театр, де ставилися спектаклі найвідоміших драматургів, до того ж і декорації, і костюми створювалися ними самими.

Перші уроки були викладені Святославу в кращій на той час гімназії Карла Мая, де він навчався 2 роки (1914-1916). Справжнього навчання живопису в батька ніколи не було, але, постійно спостерігаючи за його роботою, Святослав Миколайович виріс як художник під впливом його мистецтва.

З 1916 року Святослав разом із братом і батьками проживав у Фінляндії, а потім у різних країнах Європи.

Восени 1919 року М. К. Реріх із сім’єю переїхав до Лондона, де здійснювалися його постановки «Снігурки», «Золотого півника» й «Князя Ігоря». За завданням батька Святослав писав декорації й виконував ескізи костюмів для цих опер. Тут, у Лондоні він пройшов курс архітектури.

У 1920 році сім’я Реріхів переїхала з Англії до США й оселилася в Нью-Йорку, де Святослав поступив до Колумбійського університету на архітектурне відділення. Оскільки йому ще не було 16 років, сенат Колумбійського університету прийняв його у винятковому порядку.

Після напруженого навчання протягом року він поступив до архітектурної школи при Гарвардському університеті. Водночас Святослав Миколайович їздив на курси Массачусетського інституту технології для ліплення з натури. Однак в 17-18 років йому стало зрозуміло, що його головний інтерес буде зосереджений на живописі.

У цей період М. К. Реріх організував у США ряд культурних організацій: Інститут об’єднаних мистецтв у Нью-Йорку, об’єднання художників «Палаюче серце» у Чикаго; у вересні 1922 року виник Міжнародний центр мистецтв «Вінець світу». Керувати ними повсякденно він не мав часу й усе передав С. М. Реріху, залишаючись лише членом правління або почесним президентом.

У травні 1922 року Святослав Миколайович поїхав із батьками в Париж, де їх вже очікував Ю. М. Реріх, а в листопаді 1923 року вся сім’я вирушила до заповітної мети – в Індію. З Бомбея, куди спочатку прибула сім’я Реріхів, була здійснена подорож по країні: з півдня на північ – до Гімалаїв. З Дарджилінгу вони переїхали в гірське князівство Сиккім. Там, подорожуючи караванними стежками, серед природи дивовижної краси, вони досліджували буддійські монастирі, знайомилися з місцевими релігійними вченнями.

У вересні 1924 року С. М. Реріх із батьком повернувся з Індії до США й привіз багато своїх робіт.

1922-1930 роки були для молодого художника першим великим і продуктивним періодом у вивченні Сходу. З 1923 року Святослав Миколайович почав збирати колекцію творів східного мистецтва. Особливо він цікавився мальовничими тибетськими сувоями – тханка, а також індійським і непальським мистецтвом, виробами з бронзи.

М. К. Реріх незабаром поїхав із США, а С. М. Реріх залишився там і здійснював активну роботу як директор Міжнародного центру мистецтв і віце-президент Музею М. К. Реріха, водночас він багато писав. Його талант живописця розквітнув якось одразу. Сам Святослав Миколайович говорить, що за часом це співпало з подорожжю до Індії, коли йому виповнився 21 рік.

Організації, засновані М. К. Реріхом проводили дуже широку й активну роботу. Міжнародний центр мистецтв «Вінець світу» був пов’язаний у своїй діяльності з безліччю країн різних частин світу, влаштовував численні виставки й проводив сотні лекцій.

С. М. Реріх, зайнятий важливою діяльністю, залишався в США один до 1928 року, потім у Дарджилінгу знову об’єднався з сім’єю, що повернулася з великої подорожі країнами Центральної Азії.

З 1930-х років С. М. Реріх усе більше займається живописом й усе тісніше пов’язує свою діяльність з Індією, де він разом з батьком влаштовує виставки своїх робіт.

Працює в Інституті «Урусваті» («Сяйво ранкової зорі»). Інститут був заснований у долині Кулу в 1928 році для вивчення матеріалів Центрально-Азійської експедиції. За підтримки й співробітництва вчених Індії, Америки та Європи проводилася різноманітна й плідна робота – дослідження древнього мистецтва народів Азії, вивчення тибетської медицини, застосування лікарських рослин, проводилися археологічні розкопки, збиралися ботанічні й зоологічні колекції та ін. За планом роботи інституту в 1934-1935 роках були організовані ще дві експедиції в Манчжурію та Китай. Але в майбутньому друга світова війна порушить міжнародні контакти, і роботу «Урусваті» буде припинено.

З листів О. І. Реріх ми дізнаємося про роботу С. М. Реріха в Інституті «Урусваті». Виявляється, він займався не тільки живописом, але й глибоко розумівся й працював у галузі східної медицини. Він досліджував лікарські рослини й збирав їхні колекції, сам готував ліки.

Коли почалася друга світова війна, Микола Костянтинович і Святослав Миколайович Реріхи влаштовують виставки з продажем картин, і отримані кошти посилають на користь Червоного Хреста.

Наприкінці 40-х років Святослав Миколайович переїжджає в південну Індію й живе в місті Бангалорі. Тут він засновує свою творчу майстерню. Головна частина його життя проходить в Індії.

23 серпня 1945 року С. М. Реріх одружується з Девікою Рані, племінницею Рабіндраната Тагора, відомою й талановитою індійською акторкою. У зеніті своєї артистичної діяльності, слави й краси, Девіка Рані залишила роботу й присвятила себе повністю творчій діяльності С. М. Реріха. Вона брала участь у всіх зустрічах, наукових і дружніх контактах, конференціях. Вона була одним із джерел натхнення художника. Розумна, натхненна, витончена, надзвичайно чарівна й жіночна.

Доля розпорядилася так, що їй довелось проводжати його в останню путь. Вона на рік пережила чоловіка, і останній рік її життя був особливо важкий. Вона зазнала багато душевних переживань, пов’язаних не тільки з втратою коханої людини, але й буквально фізичних страждань, заподіяних їй з боку тих, хто був не згодний із заповітом С. М. Реріха. Але вона зберегла йому вірність.

С. М. Реріх проводить широку культурну й громадську діяльність в Індії.

У 1976 році Святослав Миколайович визнаний гідним міжнародної премії імені Дж. Неру. Індія високо оцінила заслуги Святослава Миколайовича й він був обраний постійним представником від Академії образотворчих мистецтв в уряді Індії. За величезний внесок у розвиток мистецтва цієї країни він був нагороджений високим громадянським орденом – Падма Бхушава. Орден має форму лотоса – священної рослини Індії.

Мистецтво С. М. Реріха є національною гордістю Індії.

На замовлення індійського уряду С. М. Реріх написав три портрети, які висять у залі засідань індійського парламенту.

  • Портрет першого міністра Дж. Неру – незломного борця за незалежність свого народу. Святослав Реріх добре знав і любив Джавахарлала Неру, їх зближувала тепла й сердечна дружба.
  • Відомого філософа й прогресивного політичного діяча – доктора Сальвапалі Радхакрішнана. Доктор Сальвапалі в 1949-1952 роках займав пост посла Індії, а потім став президентом Індії.
  • І третій портрет – Індіри Ганді.

С. М. Реріх був академіком живопису, доктором мистецтвознавства, почесним доктором Болгарського університету, кавалером орденів Дружби Народів і Кирила й Мефодія, але все своє життя вважав найвищою нагородою орден за культурну діяльність, ініційовану Музеєм М. К. Реріха в Нью-Йорку. Диплом був підписаний М. К. Реріхом.

Девізом Святослава Миколайовича у творчості й у житті стали слова: «Будемо завжди прагнути до Прекрасного!». Внесення Прекрасного в життя через мистецтво, думку, дію. Це прагнення до Краси, служіння Красі проходить через усе його життя.

Влітку 1989 року Святослав Реріх запропонував створити в Москві Центр-музей М. К. Реріха й громадський Фонд імені Реріха. Коли ця пропозиція була прийнята, Святослав Миколайович передав картини й архів родини, включаючи унікальні й безцінні рукописи своєї матері, Людмилі Василівні Шапошниковій, яку обрав своєю довіреною особою для створення незалежного від державних міністерств громадського Музею М. К. Реріха. Саме громадський статус цього музею – це була основна умова, за якої С. М. Реріх погодився передати творчу спадщину своїх батьків на їхню батьківщину. Але від самого початку передачі творчої спадщини сім’ї Реріхів і протягом усього існування цього громадського музею не припинялися спроби державних можновладців заволодіти безцінними творчими скарбами. І врешті-решт громадський Музей М. К. Реріха у Москві був знищений російською владою наприкінці квітня 2017 року шляхом рейдерського захоплення з використанням озброєних людей у формі без розпізнавальних знаків, а всі експонати музею були вивезені у невідомому напрямку.

Незадовго до своєї смерті Святослав Миколайович створив у Індії Міжнародний Трест Реріхів, який повинен був подбати про те, щоб маєток і будинок інституту “Урусваті”, які належали сім’ї Реріхів, а також маєток Святослава Миколайовича в Бангалорі та його особиста спадщина, були використані на благо всього людства.

С. М. Реріх, останній з великої родини Реріхів, пішов із життя 30 січня 1993 року в Індії у віці 89 років. Пішов, залишивши нам не тільки прекрасну художню й літературну спадщину, але й великий приклад. Приклад духовності, служіння Загальному Благу, прагнення до краси й культури.