Як «просвіщає» український народ диякон Кураєв?

Велике духовне свято нашого народу 1020-річчя хрещення Русі ознаменувалося гастрольним туром диякона Андрія Кураєва по містам України. Завітав він і у Хмельницький, де зі сцени великого залу обласної філармонії зробив майже трьохгодинний виступ для хмельничан, які прийшли його послухати. Відомий публіцист, професор богослов православної церкви Московського патріархату приїхав із далекої Москви заради того, щоб просвітити український народ божим словом і, за його словами, привести молодь до православної церкви.

Майстерно володіючи красномовством і легко жонглюючи цитатами із книг Святого Письма та праць отців церкви, пан диякон і справді висловлював нібито прогресивні ідеї щодо рівноправ’я жінок у церкві, проголошував право жінок і молоді приходити в храм у будь-якому одязі. За його словами, він хоче захистити нашу молодь від наших церковних старушок, які сваряться на прихожан, коли, наприклад, жінки, приходять до храму без хусток на голові та в штанах, а не в спідницях. Бо тим самим ці старушки сприяють відверненню людей і, зокрема, молоді від церкви.  

Розпочав свій виступ  він з тривалої риторичної промови на тему воскресіння людини із мертвих, довго і з резонерськими роздумами пояснював як воно відбувається і за яких умов. Правда, за фасадом пишних слів і цитат важко було зрозуміти провідну ідею цієї промови, що саме і для чого він хотів сказати нею. В його розумінні, православному християнину треба прагнути до воскресіння, яке полягає в воскресінні мертвого земного тіла, а воно настане лише, якщо регулярно причащатися в церкві. Це єдина практична думка, яку вдалося винести з його тривалої промови.

Звичайно, тлумачити релігійні тексти на свій розсуд – це нікому не заборонено, можна навіть і ділитися своїми думками з іншими людьми. Але, відповідаючи на питання слухачів, професор богослов у сані диякона не оминув нагоди висловитися і з більш гострих питань нашого сучасного життя: поголовного введення персональних ідентифікаційних кодів, проблеми екуменізму, політичного устрою і політичного вибору України тощо. Звертає на себе увагу рішучість і впевненість диякона Кураєва у вирішенні цих складних питань, на усяку проблему в нього виявився готовий рецепт – що і як треба робити народу України в сучасному житті.

Обґрунтовуючи і пояснюючи людям, навіщо треба смиренно приймати ідентифікаційні номери, він декілька разів зневажливо висловився про велику святиню України – Почаївську Лавру та її друковану продукцію, облив брудом і образив гідність великого визнаного усім світом культурного діяча і художника М. К. Реріха, мозаїками якого прикрашена Почаївська Лавра. А потім пояснив, що ми українці не розуміємо, що наша сила в нашій різноманітності, тобто в багатстві регіонів, які утворюють державу. І рішення державних проблем України, на його думку, дуже просте: федералізація держави – ось у чому порятунок України, ось у чому її майбутня сила, але при одній умові – якщо в Україні буде розумна державна влада, а не та «оранжевая», яка є зараз. А щодо вступу України в НАТО, то й тут усе просто – обов’язково треба вступати: «Украина в НАТО – это же мечта Росии, сколько наших шпионов тогда будет в НАТО», – заявив диякон А. Кураєв, і продовжив із гумором: «Давно же известно – чтобы развалить НАТО, нужно подарить им наших прапорщиков».

Одразу ж виникає питання: навіщо диякон, який здійснює гастрольний тур містами України нібито з духовною просвітительською метою з нагоди великого духовного ювілею, так нахабно втручається в політичне життя нашої держави, проводячи відкриту цілеспрямовану агітацію, нав’язуючи громадянам України певний політичний вибір? Яке відношення має політична агітація до духовної просвітительської місії? І що це за духовна місія, що за просвітительство, під час якого диякон відверто зневажає духовні святині України та обливає брудом великих світочів культури, які зробили неоціненний внесок у духовну скарбницю нашої держави? Адже від московського диякона дісталися ниці ярлики і зневажливі висловлювання не тільки російським світочам культури – художнику М. К. Реріху та письменнику Л. М. Толстому – але й великому сину України Т. Г. Шевченку, якого Кураєв не вважає за великого поета і художника, про що він сказав на наступний день на пресконференції в Хмельницькій обласній державній телерадіокомпанії «ПоділляЦентр».

До речі, тут є цікава маленька але суттєва обставина. І Т. Г. Шевченко, і М. К. Реріх глибоко шанували Почаївську Лавру, як оплот духовного життя України. Один присвятив їй свою картину, а другий створив ескізи мозаїк, якими Лавра була прикрашена на початку ХХ століття. І це при тому, що і Т. Г. Шевченко, і М. К. Реріх були представниками світської культури і духовності, а не церковними діячами. А сучасний представник православної церкви, надбанням якої є Почаївська Лавра, так відверто зневажає цю перлину нашої духовності, говорячи, що в листовках, які там друкуються пишуть повну нісенітницю. Нам лишається тільки здогадуватися про причини такої нелюбові. Можливо, він не любить Почаївську Лавру тому, що там в іконній лавці продаються книги, в яких і російські, і українські провідні діячі православної церкви розкривають і висвітлюють неправоту диякона А. Кураєва в тлумаченні ним релігійних істин, на прикладах із його творів показують, як він зневажає устої та фундаментальні принципи православ’я, кощунствує над святинями християнства і спотворює Православне віровчення. Цьому, зокрема, присвячена книга російського Архімандрита Рафаїла (Карелина) «Вызов новомодернизма. Об искажениях истины в богословских опытах диакона Андрея Кураева», яка була видана в 1999 році в Москві у видавництві «Лествица», а також праці викладача Одеської Духовної семінарії, протоієрей Георгій Городенцев «Прав ли Кураев?» і священника Петра Андріївського «Лукавый философ на ниве богословия», видані в Одесі за благословенням Високопреосвященнійшого Агафангела Митрополита Одеського та Ізмаїльського в 1999 році.

Пояснюючи своє явно вороже ставлення до всесвітньо відомого культурного діяча М. К. Реріха диякон Кураєв заявив, що не бачить в ньому ніякої величі, і зразу перейшов у наступ на співбесідника: «Назовите мне хоть одну его научную работу!». І ще навів «залізний» аргумент: «Я спрашивал одного художника, что он думает о художнике, который написал 7000 картин, будучи все время в разъездах и путешествиях», – на його думку, це поганий посередній художник, якщо таке зробив. Хіба не відомо диякону з такою «залізною» логікою, що картини М. К. Реріха надзвичайно цінуються світовою культурною спільнотою, що виставки цих картин збирали і збирають величезну кількість шанувальників мистецтва і в Росії, і в Україні, в тому числі в Хмельницькому (в 1993, 2000 і 2003 роках), на світових же мистецьких аукціонах за картини М. К. Реріха платять багато сотень тисяч доларів. А в Москві Державний музей народів Сходу ніяк не хоче віддати 288 картин

М. К. Реріха та С. М. Реріха Міжнародному Центру-Музею імені М. К. Реріха, якому по заповіту останнього із Реріхів законно належать ці картини. Боротьба за них триває вже багато років, невже москвич А. Кураєв і про це не знає? Хіба не відомо диякону, який бере на себе місію повчати наш народ, що Пакт Реріха про охорону культурних цінностей під час воєнних дій знайшов широку підтримку міжнародної світової громадськості та був підписаний у 1935 році в Вашингтоні представниками 21 країни, а в 1954 році на його основі була розроблена і ратифікована міжнародною спільнотою Гаагська Конвенція про охорону культурних цінностей під час збройних конфліктів. Цей Пакт і на сьогоднішній день є гарним зразком міжнародного юридичного документу і величезної організаційної роботи в галузі світової культури. Тут М. К. Реріх яскраво проявив свою класичну юридичну освіту, отриману в Імператорському Санкт-Петербурзькому університеті. А університетське дипломне дослідження М. К. Реріха «Правовое положение художников древній Руси»? А велика кількість філософських праць і зроблених Реріхом археологічних і історикоетнографічних досліджень і відкриттів, які були опубліковані в статтях і монографіях як в Росії так і в інших країнах російською, англійською і французькою мовами і вважаються зразковими в археології та культурології? Якщо професор А. Кураєв не знає про них, то хай ознайомиться хоча б зі списком друкованих праць М. К. Реріха, який займає 66 сторінок у бібліографічному вказівнику його творів, виданому в Москві в 1999 році. Чи, може, професор А. Кураєв не знає, що дипломне дослідження – це типова наукова праця, і юриспруденцію, філософію, археологію, етнографію та культурологію він не вважає за наукові дисципліни? Тоді, як з таким своїм невіглаством він зумів отримати наукове звання професора?

І, взагалі, дивно – як людина, яка принижує гідність своїх співвітчизників (М. К. Реріха і Л. М. Толстого), яких шанує весь світ, може здійснювати духовне просвітительство інших народів? І дійсно, виходить у Кураєва просвітительство навпаки. Сидячи на великій сцені за столом і попиваючи сік та красуючись своїми риторичними здібностями, не може він втриматися, щоб не поглумитися над духовними світочами нашого народу – спочатку над Почаївською Лаврою, а потім, на прес-конференції, і над Т. Г. Шевченком. Звичайно, за рівнем духовності далеко йому до Т. Г. Шевченка, не може Кураєв сягнути висоти його духу, тож намагається возвеличити себе за рахунок приниження гіганта.

Вирішуючи проблему екуменізму, із глумливим сарказмом о. Андрій пройшовся по своєму одногрупнику з духовної семінарії, показуючи його некомпетентність у цьому питанні, і вирішив усе дуже просто. Для пояснення того, що вийде при об’єднанні православ’я і католицизму, вдався до яскравої аналогії із змішуванням кілограму варення і кілограму «дерьма», внаслідок чого, за його словами, ми отримаємо два кілограми «чистейшего дерьма». Правда, при цьому зауважив, що ми ж не знаємо, в кого «дерьмо» – в нас чи в них.

Взагалі, стиль мови професора богослова диякона Кураєва звертає на себе особливу увагу. Його мова сильно дисонує з його величними титулами – «богослов» та ще й не простий богослов, а «професор»(!). Здавалося б, мова людини з такими титулами має звучати як божественна пісня і наповнювати душі його слухачів божественною благодаттю… А що ж ми маємо в реаліях – у своїй ораторській проповіді цитати Святого Письма та святих отців о. Андрій вправно перемішує зі сленгом і блатним жаргоном, на кшталт того, що «в церковь заходит парень в рокерском прикиде» і т.п. А під час рок-концерту на центральній площі міста, звертаючись до молоді, порадив: «Ну, а если вам захочется опустить (!) учительницу физики, то задайте ей вопрос…». Хіба це слова від бога? З точки зору здорового глузду, ці слова о. Андрія якось зовсім не вкладаються в його титул богослов! І взагалі, виникає сумнів – чи від Бога він проповідує, чи від лукавого? Судячи з його поведінки та манери висловлюватися образливо та кощунственно по відношенню до святинь і геніїв як свого так і братнього народів, не личить йому звання богослова та ще й професора, не від Бога він проповідує, бо своїми проповідями і книгами (які, до речі, він привіз із собою і продавав після лекції) він порушує другу заповідь Ісуса Христа: «Возлюби ближнього свого як самого себе». І цим самим порочить і дискредитує православну церкву, яку представляє своєю особою і своїм саном!

До речі, ще одну заповідь Ісуса Христа: «Любіть ворогів своїх…», – диякон Кураєв вважає заздалегідь нездійсненною для звичайної людини, що ворогів не можна любити. Дивно, а Л. М. Толстой і М. К. Реріх, як і його мудрий вчитель знаменитий художник українець А. І. Куїнджі, за свідченнями їхніх творів і сучасників, змогли втілити цю заповідь в практику свого життя. Реріх завжди був вдячний своїм ворогам і возносив хвалу їм у своїх працях. Це ж Реріху належать слова: «Хвала ворогам!». А О. І. Реріх з вдячністю писала: «На нашому шляху ми зустрічали багато ворогів, але всі вони лише сприяли кінцевому і більшому успіху» (Письма Елены Рерих, т. 1. – Минск, 1999, с. 164).

В цій ситуації радує те, що в Хмельницькому виявилося досить мало людей, яких зацікавив виступ диякона Кураєва в обласній філармонії – зал був заповнений менше ніж на третину, а зацікавлених шанувальників «богословського таланту» диякона виявилося і того менше. А в місті Івано-Франківськ місцева влада просто не дозволила А. Кураєву виступати перед жителями міста.