Три складові культури здоров’я

ПОСТАНОВКА ПРОБЛЕМИ

Здоров’я людини, його формування, збереження і зміцнення є науковою проблемою, яка має велику історію і, мабуть що, нескінченно матиме актуальність і в майбутньому, оскільки сама людина є об’єктом безмежного пізнання. Здоров’я можна віднести до вічних цінностей, які не втрачають свого значення з плином часу. Витоки дослідження здоров’я людини сягають у сиву давнину тисячоліть. Цей процес тісно пов’язаний з розвитком медицини, яка первісно була органічно вбудована у філософське осягнення людиною власного буття, природи і являла собою одну із форм взаємодії із ними.

На сьогоднішній день ми маємо величезний багаж знань, накопичених людством у галузі охорони здоров’я, і, мабуть, не менший обсяг проблем та відкритих питань. Володіння знаннями, уміннями й навичками у сфері захисту здоров’я є особливо важливим для фахівців, які працюють у галузі виховання і освіти, оскільки їх особистий приклад є найпотужнішим виховним фактором. Сучасна наука все більше звертає увагу саме на збереження і зміцнення здоров’я, на профілактику його розладів. Це знайшло свій вияв у появі нових галузей науки, зокрема, таких як валеологія [3], валеологічна психологія[24]. Проводиться багато наукових досліджень в галузі гігієни, психогігієни, психопрофілактики, здорового способу життя, що відображається у відповідних монографіях, публікаціях у науковій періодиці. Ведеться навіть мова не просто про здоров’я і здоровий спосіб життя, а про культуру здоров’я як особливе цілісне явище. Цьому питанню, зокрема, присвятили свої дослідження Ю. Б. Мельник [12] та С. В. Кириленко [7; 8]. Зазначається, що формування культури здоров’я є важливою умовою збереження і зміцнення здоров’я, профілактики його порушень, повноцінної реалізації людиною своїх життєвих завдань. Формування культури здоров’я є окремою міждисциплінарною науковою проблемою, від розв’язання якої залежить майбутній прогрес суспільства.

С. В. Кириленко досліджує дану проблему в контексті превентивного виховання, спрямованого на створення системи профілактики вживання тютюнокуріння, алкоголю, наркогенних речовин, попередження захворюваності на СНІД та хвороб, що передаються статевим шляхом, орієнтацію на здоровий спосіб життя. Невирішеність цієї проблеми на сучасному етапі пов’язує з недостатньою розробкою виховних технологій, вивчення та впровадження педагогічного досвіду, підготовки та перепідготовки педагогічних кадрів для здійснення завдань превентивного виховання [7, 50]. На жаль, у знайдених нами її статтях ми не побачили чіткого визначення самого поняття „культура здоров’я”, формуванню якої у старшокласників присвячене її дослідження. На нашу думку, саме з пошуку відповіді на питання – що ж це таке „культура здоров’я”? – слід починати розв’язання проблеми її формування у тієї чи іншої категорії людей. Адже перш ніж щось формувати слід визначити, що ж власне ми збираємося формувати.

Тому, в цьому плані нам більше сподобалася стаття Мельник Ю. Б., в якій дано авторське визначення культури здоров’я, як сукупності знань філософського, педагогічного, психологічного, медичного спрямувань, що збагачує духовне, психічне, фізичне життя індивіда, формує особисте ставлення до здоров’я та життєдіяльності, допомагає людині осмислювати парадигми буття. Автор, поділяючи твердження професора І. В. Муравова про те, що на сьогоднішній день, щоб бути здоровим, здорового способу життя вже недостатньо, розглядає культуру здоров’я як вищу форму здорового способу життя: „…Здоровий спосіб життя як ефективний засіб збереження та зміцнення здоров’я має перейти на найбільш високий рівень, а саме трансформуватися у культуру здоров’я” [12, 126]. Нам імпонує його думка, що „науковцям, лікарям, педагогам та іншим фахівцям, які займаються проблемами здоров’я, необхідно розглядати стан здоров’я … як інтегрований показник гармонійного поєднання Духа, душі та тіла. Тільки у такому взаємозв’язку при культивуванні духовно-здорового способу життя сьогодні ми бачимо можливим вирішення цієї проблеми” [12, 126]. Проте ми не згідні з тим, що здоровий спосіб життя є чимось нижчим від культури здоров’я. На нашу думку, здоровий спосіб життя людини є природним виявом наявності у неї високого рівня культури здоров’я. Якщо у людини відсутня культура здоров’я не зможе вона свідомо реалізувати здоровий спосіб життя.

Показником рівня культури людини в тій чи іншій сфері є перш за все її вчинки. Якщо людина володіє певними знаннями про здоров’я і не втілює їх у своїй повсякденній діяльності, то хіба можна назвати її культурною? Адже ще дві тисячі років тому було проголошено, що віра без справ є мертвою. Про те, що одних лише знань недостатньо, щоб людина вела здоровий спосіб життя, свідчать множинні приклад із життя, наприклад, є багато лікарів, які курять, є наркологи, які зловживають алкоголем, – вони мають достатньо професійних знань про здоров’я і хвороби, але не ведуть здорового способу життя, а значить і не являються носіями культури здоров’я.

Якщо звернутися до визначення, яке подає Ю. Б. Мельник, можна побачити, що за цим визначенням культура здоров’я обмежується лише сукупністю знань різноманітного спрямування. На нашу думку, дане визначення лише частково відображає сутність культури здоров’я, лише один її бік. Дане питання потребує окремого дослідження, щоб знайти більш повне визначення такого цілісного й багатогранного феномену як культура здоров’я.

Отже, оскільки нам не вдалося знайти вичерпної відповіді на питання – що таке “культура здоров’я”? – ми поставили перед собою наступну мету.

Мета дослідження: провести теоретичний аналіз феномену “культура здоров’я”, визначити його складові та сформулювати визначення даного поняття, яке би відображало якомога повніше його багатогранність.

МЕТОДИКА ТА ОРГАНІЗАЦІЯ ДОСЛІДЖЕННЯ

Для досягнення поставленої мети нами проведено дослідження понять культура і здоров’я за матеріалами публікацій, присвячених цим феноменам. При цьому ми використовували теоретичні методи такі як: аналіз, синтез, порівняння, узагальнення.

РЕЗУЛЬТАТИ ТЕОРЕТИЧНОГО АНАЛІЗУ ПРОБЛЕМИ

У понятті “культура здоров’я” основне змістовне навантаження несе слово “здоров’я”, а слово “культура” в даному випадку розкриває особливий аспект цього явища, притаманний людині. Тому, спершу визначимо, що будемо розуміти під словом “здоров’я”.

Поняття “здоров’я” широко досліджується і у філософії, і у науці і має багато значень. Наприклад, говорять про “здоров’я населення” і “здоров’я індивідуума” [2, 355–356], “репродуктивне здоров’я” [19], “психологічне здоров’я” [27], “психічне здоров’я” [9], “духовне здоров’я” і “тілесне здоров’я” [21, 526], можна зустріти і такі поняття як “здоров’я людини”, “здоров’я планети” і “здоров’я надземне” [1, 513], “здоров’я народів” [1, 240], “здоров’я сім’ї”, “здоров’я нації” та ін. Розглядаючи різноманітні аспекти здоров’я, можна побачити, що спільним для всіх них, основною сутнісною характеристикою, є певний стан гармонії, рівноваги структурно-функціональних складових об’єкту, про здоров’я якого йде мова. Мається на увазі гармонія як в середині самого об’єкту, так і із зовнішнім середовищем.

Цей основоположний принцип здоров’я ми знаходимо, зокрема, у визначеннях індивідуального здоров’я людини. Так, Г. Сигерист (1891–1957) зазначає: “Здоров’я … не означає просто відсутність хвороб: це щось позитивне, це життєрадісне та бажане виконання обов’язків, що їх покладає на людину життя… Здоровою може вважатися людина, яка відзначається гармонійним фізичним і розумовим розвитком і добре адаптована до навколишнього її фізичного й соціального середовища. Вона повністю реалізує свої фізичні й розумові здібності, може пристосовуватися до змін навколишнього середовища… і робить свій посильний внесок у благополуччя суспільства…” [цит по: 8, 49]. У преамбулі уставу ВООЗ записано: “Здоров’я це стан повного фізичного, духовного і соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб чи фізичних дефектів” [2, 356]. Або ж – вищезгадане розуміння здоров’я, яке подає Ю. Б. Мельник, як гармонійне поєднання Духа, душі та тіла [12, 126].

Слово “культура” походить від латинського cultura, що в дослівному перекладі означає оброблення, обробка, удосконалювання, освіта, виховання. Глибоке дослідження історії поняття “культура” знаходимо у П. С. Гуревича. Виникнення даного поняття “культура” пов’язують з римським державним діячем і письменником, ім’я якого Марк Порций Катон (234-149 рр. до н.е.). Він написав трактат про землеробство, про те, як треба ставитись до цієї діяльності, як доглядати за землею. П. С. Гуревич зазначає, що назву цього трактату з латині можна було би перекласти як “агрикультура”. Спочатку словом “культура” позначали способи обробки землі. Пізніше воно відривається від земного ґрунту і метафорично співвідноситься з розумністю. Римський оратор і філософ Цицерон (106-43 рр. до н.е.) говорить про обробку й вирощування духовності і розглядає філософію як культуру духу й розуму. В епоху середньовіччя часто застосовується слово “культ”, яке виражає здатність людини розкрити власний творчий потенціал в любові до Бога. В епоху Відродження воскресає античне уявлення про культуру. Воно виражає перш за все активне творче начало в людині, яка тяжіє до гармонійного, піднесеного розвитку. В сучасному значенні слово культура стало вживатися в XVII ст. Першим, хто застосував його в якості самостійного поняття, був німецький юрист та історіограф С. Пуфендорф (1632-1694) [5, 24–25]. В якості терміна воно стало широко застосовуватись в європейській філософії та науці, починаючи з другої половини XVIII ст. [20, 344].

Цікавим нам видається розуміння культури в контексті еволюційного розвитку людини. Так, І. Г. Гердер вважав, що людина розвивається у зв’язку із зовнішнім середовищем, “із зовнішніми предметами”, і лише шляхом вправляння протягом усього життя виховується від тваринного рівня до рівня людськості, при цьому вона здатна як до вдосконалювання, так і до псування. Культуру він розуміє як друге народження людини: “Ми можемо при бажанні дати цьому другому народженню людини, яке проходить крізь усе її життя, назву, зв’язану або з обробкою землі – “культура”, або з образом світла – “освічення” [4, 244].

Подібну думку про те, що процес формування культури є непростим і досить тривалим, висловлював і М. К. Реріх. Він писав: “Неосвічена людина спочатку повинна стати цивілізованою, потім освіченою, ставши освіченою, вона робиться інтелігентною, потім йде витонченість і усвідомлення синтезу, яке завершується прийняттям поняття культури” [16, 198].

Культуру розглядають також як “єдність об’єктивного і суб’єктивного, опосередковану практикою” [14, 211], як “сферу духовного розвитку особистості та універсальної реальності людського буття” [14, 284] тощо.

Ми бачимо, що М. К. Реріх і І. Г. Гердер пов’язували культуру з освіченням, з образом світла. Джерело такого розуміння знаходимо, розглядаючи етимологію слова “культура”, яке складається із друїдичного та санскритського коренів: “культ” – шанування, створення; “ур” – світло[25, 76]. Тобто культура – це є шанування світла, створення прекрасних образів. Як зазначає Л. В. Кудряшова: “До цього піднесеного поняття можна віднести абсолютно все, що народжено за участю людського духу і що дозволяє вдосконалюватися кожному з нас. Це шедеври усіх видів мистецтва і кращі досягнення людської думки в галузі науки, філософії, релігії, етики” [11, 10].

М. К. Реріх писав: “Культура є шанування Світла. Культура є любов до людини. Культура є благоухання, поєднання життя і краси. Культура є синтез піднесених і витончених досягнень. Культура є зброя світла. Культура є спасіння. Культура є рушій. Культура є серце. Якщо зберемо всі визначення Культури, ми знайдемо синтез дієвого блага, вогнище просвітництва і будівничої краси” [17, 41]. “Культура є і пробним каменем молодості серця. Ні вік, ні механічна освіта, ні будь-які інші розуміння і поділи не мають місця і не можуть шкодити одне одному там, де сяє древній Ур. Світло невгасиме, до якого серед світлого краю не може бути ворогів” [18, 57].

На теперішньому етапі розвитку науки культура розуміється як “сукупність матеріальних і духовних цінностей, які створені і створюються людством у процесі суспільно-історичної практики та характеризують історично досягнутий ступінь у розвитку суспільства” [22, 173].

У найновішому філософському словнику дається таке визначення культури: “Система надбіологічних програм людської діяльності, поведінки і спілкування, які історично розвиваються і виступають умовою відтворення та змінювання соціального життя у всіх його основних проявах” [20, 344].

Серед існуючих концепцій культури найбільш цілісною і гармонійною, на нашу думку, є трихотомічна модель, згідно якої культура “з’являється із взаємодоповнюючої тріади – синтезу науки, мистецтва та духовного вчення (в тому числі і релігії)” [23, 76]. Ця думка не є новою. Ще Платон, розмірковуючи про властивості душі, причетної до культурності, відводить першорядне значення “…знанням, мистецтвам і так званим правильним поглядам” [15, 77]. Едуард Тайлор, який в 1871 році вперше дав антропологічну трактовку феномену культури, визначив її “як сукупність знань, мистецтва, моралі, права, звичаїв та інших особливостей, властивих людині як члену суспільства” [5, 18].М. К. Реріх символом культури запропонував Знамено Миру, яке являє собою біле полотнище із зображеними на ньому трьома амарантовими сферами в єдиному колі. Цей символ трактується як мистецтво, наука і релігія в спільному колі Культури, або у філософському аспекті – минуле, теперішнє і майбутнє в колі вічності [6]. М. М. Бахтин, говорячи про людську культуру, об’єднує науку, мистецтво і життя [13, 353].

Наука, мистецтво і філософсько-етична (релігійна) сфера  являють собою нероздільну єдність в загальному колі культури. Єдність їх проявляється в тому, що вони взаємодоповнюють, підсилюють одне одного, виводять на більш високий рівень розвитку. Так, наука (будь-яка її галузь – психологічна, педагогічна, медична, фізико-математична тощо) доведена до вищого рівня розвитку, являє собою вже не просто науку, а мистецтво в науці. Мистецтво ж розвивається, базуючись на науково точних законах гармонії, психологічних законах сприйняття, фізіологічних законах функціонування органів чуття і т.д. Яскравим прикладом поєднання науки і мистецтва можуть бути неперевершені мистецькі шедеври Леонардо да Вінчі, який вмістив у собі великого художника, математика, механіка, біолога, фізіолога, анатома, досягши значних творчих висот.

В той же час, обидві ці сфери – і наука, і мистецтво – для того, щоб мати будівничий, розвиваючий, еволюційний вплив на свідомість людини і суспільство, повинні нести в собі високі ідеї духовного плану. Тобто, мають бути наповнені ідеями нетлінних цінностей, які становлять моральне багатство. Саме таке наповнення творів мистецтва і досягнень науки визначає їх невмирущу, неперехідну значущість, яка з часом усе більше зростає.

Тому, сферу етики й моралі називають “ядром культури”. На думку Л. К. Круглової “пронизування моральним змістом усіх інших її сфер” є основою гуманізації культури [10, 8-9]. Великий гуманіст, видатний дослідник культури А. Швейцер вважав, що внутрішнє вдосконалювання особистості відбувається через етичну сферу, і що етичне розуміння культури є єдино правомочним. Він писав, що в ХХ ст. завоювала авторитет спрощена концепція культури, яка складається переважно з науково-технічних та художніх досягнень, нехтуючи моральним боком. Саме цим пояснюється загальний занепад культури. Називаючи етичне “конституюючим елементом культури”, вчений стверджував, що занепад культури знову перетвориться на її розквіт, якщо в думках та ідеях людей пробудиться “етична енергія” і кожна особистість почне активно впливати на існуючу дійсність [26, 65-66].

Ми згідні з Л. К. Кругловою, яка вважає, що наука культивує людину раціональну, яка знає, мистецтво – людину, яка відчуває, а мораль об’єднує ці сили і породжує людину розумну.

Аналіз психолого-педагогічної, етичної, філософської літератури дає можливість зробити висновок по те, що, культура – це складне синтетичне явище, яке тісно пов’язане з життям людського суспільства та діяльністю людей, відображає певний історичний етап розвитку суспільства, і рівень розвитку людської свідомості, вміщує матеріальні та духовні цінності, творчі сили та досягнення людей в мистецькій, науковій і філософсько-релігійній сферах, що знаходять відображення у різноманітті форм організації життя та діяльності людей, у взаємовідносинах між людьми. Культура також поєднує оптимальні способи оволодіння різними видами діяльності в матеріальній та духовній сферах і характеризує ступінь досконалості людини в окремих видах її діяльності, наприклад: культура праці, культура мови, культура поведінки, культура здоров’я, педагогічна культура, психологічна культура, філософська культура. Можна також окремо виділяти культуру нації, народу, окремої особистості.

Різноманітні аспекти культури поєднує та обставина, що всі вони є здобутком творчої праці та взаємостосунків людей як у суспільно-історичному так і в онтогенетичному контексті.

Культура особистості – це соціально значущий рівень та міра розвитку сутнісних сил людини, ступінь реалізації результатів її діяльності. У структур­но­му від­но­шен­ні куль­ту­ру осо­би­с­то­с­ті мо­ж­на роз­глядати з різних боків, досягаючи все­бі­ч­но­с­ті. З то­ч­ки зору співвідно­шен­ня прак­ти­ч­но­го й духо­в­но­го в ній мо­ж­на ви­ді­ли­ти на­сту­п­ні рі­в­ні: те­о­ре­ти­ч­ний, по­чут­тє­во-психоло­гі­ч­ний і ді­йо­вий. Та­ким чи­ном, мо­ж­на з упе­в­не­ністю стве­р­джу­ва­ти, що культу­ра – це ду­хо­в­ний по­те­н­ці­ал осо­би­с­то­с­ті в ді­ї.

Куль­ту­ру осо­би­с­то­с­ті мо­ж­на уяви­ти як єдність вну­т­рі­шньої і зовнішньої куль­ту­ри. Під вну­т­рі­шньою куль­ту­рою ми розуміємо ду­хо­в­не багатство особи­с­то­с­ті, її знан­ня і по­чут­тя, пе­ре­ко­нан­ня й по­гля­ди, її сві­то­гляд і жит­тє­ві ідеали, прин­ци­пи, ці­ле­спрямова­ність та ін. Під зо­в­ні­ш­ньою – сту­пінь і фо­р­му їх­ньої ре­а­лі­за­ції в по­всяк­ден­ній ді­я­ль­но­с­ті, зо­в­ні­ш­ній вигляд, культу­ру спі­л­ку­ван­ня, пе­в­ні вмін­ня, на­ви­ч­ки й при­йо­ми ді­я­ль­но­с­ті та пове­ді­н­ки.

Куль­ту­ра ба­га­то­еле­ме­н­т­на, ба­га­то­гранна. Во­на не є, якоюсь окре­мою сторо­ною жит­тя індивіда. Куль­ту­ра яв­ляє со­бою про­яв сут­ності особистості в усіх сфе­рах жит­тя: ма­те­рі­а­ль­но­го ви­ро­б­ни­ц­т­ва, со­ці­а­ль­но-­по­літи­чній, ду­хо­в­ній та ін­ших галузях.

Виходячи із проведеного теоретичного аналізу понять культури і здоров’я, ми побачили, що культура здоров’я є одним із аспектів загальної культури. Дане поняття дослівно означає шанування, створення світла здоров’я. Гарне здоров’я, дійсно, освітлює людині її життя, а хвороба в тому чи іншому ступені потьмарює його, обмежуючи її життєву свободу (існує навіть визначення, згідно якого, хвороба – це є життя, обмежене у своїй свободі).

Беручи за основу трихотомічну концепцію культури, ми виділяємо три основні складові культури здоров’я: філософію здоров’я, науку здоров’я і мистецтво здоров’я.

Перша складова – філософія здоров’я – вміщує основоположні світоглядні принципи, на яких базується розуміння тих чи інших феноменів нашого буття і здоров’я в тому числі.

Друга складова – наука здоров’я – охоплює здобутки сучасних наук про людину та її здоров’я. Зокрема, безпосередньо сюди відносяться гігієна, валеологія, психогігієна, які представляють три великі галузі людської діяльності – медицину, педагогіку і психологію.

Третя складова – мистецтво здоров’я – не тільки має відношення до мистецтва у звичному художньому його розумінні (оздоровлюючий вплив якого на людину відомий протягом багатьох століть), а являє собою особливий вид мистецтва, особливу майстерність бути здоровим, зберігати і зміцнювати своє здоров’я у складних умовах нашого існування, які досить часто суперечать нормам здоров’я через недосконалість людського суспільства. Тобто, це є діяльнісний аспект, який невіддільно зв’язаний із розвитком почуттєвої сфери людини. Адже будь яке знання (філософське чи наукове) лише тоді буде реалізоване у вчинках, коли стане предметом стійкого почуття.

Культуру здоров’я можна розуміти як певну сукупність надбань теоретичного та практичного досвіду людства у галузі формування, збереження, зміцнення здоров’я. А також – як певну характеристику конкретної особистості, яка відображає ступінь опанування нею вищезазначеного досвіду та реалізації його у своєму повсякденному житті.

Розглядаючи культуру здоров’я окремої людини за ієрархічним принципом можна виділити: культуру духовного здоров’я, культуру душевного здоров’я і культуру тілесного здоров’я.

Кожен із зазначених компонентів культури здоров’я є досить об’ємним за своїм змістом. На жаль об’єм даної статті не дозволяє провести більш детальний їх аналіз. Кожен із них може бути предметом окремого дослідження.

Підсумовуючи проведений теоретичний аналіз, присвячений феномену під назвою „культура здоров’я”, сформулюємо визначення даного поняття.

Культура здоров’я – це складне синтетичне явище, яке тісно пов’язане з життям людського суспільства та діяльністю людей, відображає певний рівень розвитку людської свідомості, вміщує сукупність надбань теоретичного та практичного філософського, наукового, мистецького досвіду в галузі формування, збереження, зміцнення здоров’я. А також – певна характеристика конкретної особистості, яка відображає ступінь опанування нею вищезазначеного досвіду та реалізації його у своєму повсякденному житті задля досягнення стану гармонійного розвитку, динамічної рівноваги та ефективної взаємодії між собою її Духа, душі та тіла, що виявляється у її повноцінній життєвій самореалізації та гармонійній взаємодії із зовнішнім природним і соціальним середовищем.

ВИСНОВКИ

1. Культура здоров’я – це складне синтетичне багатогранне явище, яке тісно пов’язане з життям людського суспільства та діяльністю людей, відображає певний рівень розвитку людської свідомості у галузі формування, збереження, зміцнення здоров’я.
2. Культура здоров’я має триєдину природу і вміщує такі складові як: філософія здоров’я, наука здоров’я і мистецтво здоров’я.
3. Культура здоров’я окремої людини за ієрархічним принципом включає: культуру духовного здоров’я, культуру душевного здоров’я і культуру тілесного здоров’я.
4. Високий рівень розвитку культури здоров’я є запорукою досягнення людиною стану гармонійного розвитку, динамічної рівноваги та ефективної взаємодії між собою її Духа, душі та тіла, що виявляється у її повноцінній життєвій самореалізації та гармонійній взаємодії із зовнішнім природним і соціальним середовищем.
5. Подальші дослідження культури здоров’я можна здійснювати, вивчаючи кожну із трьох зазначених вище її складових на духовному, душевному і тілесному рівнях.

ЛІТЕРАТУРА

1. Агни-Йога. Надземное. Братство, часть вторая. – М: Изд-во “Сфера” Российского Теософского Общества, 1995. – 848 с.
2. Большая медицинская энциклопедия. / Главн. ред. Б. В. Петровский. Изд. 3-е. (В 30-ти т.). Т. 8. ЕВГЕНИКА – ЗЫБЛЕНИЕ. – М.: «Сов. энциклопедия», 1978. – 528 с.
3. Брехман И. И. Валеология – наука о здоровье. – М.: Физкультура и спорт, 1990. – 208 с.
4. Гердер И. Г. Идеи к философии истории человечества // Избр. соч. – М.; Л., 1959. – С. 244.
5. Гуревич П. С. Философия культуры: Пособие для студентов гуманит. вузов. – М.: “Аспект Пресс”, 1995. – 288 с.
6. Знамя Мира. – М.: Международный Центр Рерихов, 1995. – 384 с.
7. Кириленко С. Розвиток педагогічних технологій формування культури здоров’я старшокласників // Рідна школа. – 2003. – № 11. – С. 50–58.
8. Кириленко С. В. Проблема формування культури здоров’я в історії теоретичної думки і в сучасній практиці // Педагогіка і психологія. – 2004. – № 1. – С. 48–57.
9. Кочерга О., Васильєв О. Психічне здоров’я дитини // Психолог. – 2003. – № 42. – С. 17–29.
10. Круглова Л. К. Дефицит культуры – пути преодоления. – Л.: Знание, 1990. – С. 8-9.
11. Кудряшова Л. В. Социально-психологические особенности психокоррек-ционного воздействия культурно-просветительской работы на личность (на примере “Симферопольского городского общества Рерихов”): Дисс. … доктора философии в области психологии. – К., 2002. – 164 с.
12. Мельник Ю. Б. Формування культури здоров’я учнів, як важлива складова роботи практичного психолога // Практична психологія та соціальна робота. – 2003. – № 2–3. – С. 126–130.
13. Мир философии: Книга для чтения. Ч. 2. Человек. Общество. Культура. – М.: Политиздат, 1991. – 624 с.
14. Мировоззренческая культура личности. Психологические проблемы формирования. Монография / Иванов В. П., Быстрицкий Е. Н., Тарасенко Н. Ф., Козловский В. П. – К.: Наукова думка, 1986. – 295 с.
15. Платон. Собрание сочинений в 4-х томах. Т. 3 / Перевод с древнегреч. Общ. ред. А. Ф. Лосева, В. Ф. Асмуса, А. А. Тахо-Годи. – М.: Мысль, 1994. – 654 с.
16. Рерих Е. И. Письма Елены Рерих, 1929-1938. В 2 т. Т. 2. – Мн.: Белорусский фонд Рерихов; ПРАМЕБ, 1992. – 432 с.
17. Рерих Н. К. Культура – почитание Света. // Культура и цивилизация. – М.: Международній Центр Рерихов, 1994. – 148 с.
18. Рерих Н. К. Культура – сотрудничество. В кн.: Мир через Культуру: Сборник. – М.: Советский писатель, 1990. – 336 с.
19. Слободяник Н. В. Ставлення людини до проблем репродуктивного здоров’я // Практична психологія та соціальна робота. – 2004. – № 12. – С. 62–65.
20. Степин В. С. Культура. // Новейший философский словарь / Сост. А. А. Грицанов. – Мн.: Изд. В. М. Скакун, 1998. – С. 344-346.
21. Учение Живой Этики: В трех томах. Т. 3 / Сост. Г. Е. Чирко. (Аум, 57). – СПб: отд-ние изд-ва “Просвещение”, 1993. – 814 с.
22. Философский словарь / Под ред. И. Т. Фролова. – М.: Политиздат, 1981. – 445 с.
23. Фурсей Г. К., Рюмцев Е. Н., Чирятьев М. Н. Наука и образование в общем контексте культуры как определяющий фактор устойчивого развития России. – СПб.: Из-во С.-П. университет, 1999. – 164 с.
24. Хлівна О. М. „Психологія здоров’я” для психологів: програма нового спецкурсу // Практична психологія та соціальна робота. – 2004. – № 10. – С. 12–16.
25. Цыганенко Г. П. Этимологический словарь русского языка: 5000 слов.– 2-е издание перераб. и дополн. – К.: Радянська школа, 1989. – 511 с.
26. Швейцер А. Благоговение перед жизнью: Пер. с нем. / Сост. и посл. А. А. Гусейнова. – М.: Прогресс, 1982. – С. 65-123.
27. Шувалов А. В. Гуманитарно-антропологические основы теории психологического здоровья // Вопросы психологии. – 2004. – № 6. – С. 18–33.